Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
Вона навіть не посміхнулася у відповідь і спитала:
— Скільки людей знає правду?
— Що ви живі? Зараз тільки ви, я, Аніта і моя колега Лісбет. Дірк Фруде знає приблизно дві третини історії, щоправда, він як і раніше вірить, ніби ви померли в шістдесяті роки.
Харієт Ванґер, здавалося, про щось роздумувала, мовчки втупившись у темряву. У Мікаеля знову виникло неприємне відчуття близької небезпеки, і він пригадав про те, що за півметра від Харієт Ванґер, біля намету, стоїть дробовик. Потім він стріпнувся і припинив фантазувати. І змінив тему розмови:
— А як же вам удалося стати вівчарем в Австралії? Я вже зрозумів, що Аніта Ванґер вивезла вас із Хедебю, певно, в багажнику своєї машини, коли наступного дня після аварії відкрили міст.
— Я просто лежала на підлозі, перед заднім сидінням, накрившись ковдрою. Але ніхто навіть не перевіряв машини. Коли Аніта приїхала на острів, я підійшла до неї і сказала, що мені необхідно втекти. Ви правильно здогадалися, що я їй довірилася. Вона допомогла мені і всі ці роки залишалася вірним другом.
— Як ви опинилися в Австралії?
— Перш ніж покинути Швецію, я декілька тижнів прожила в кімнаті Аніти, у студентському гуртожитку, в Стокгольмі. У Аніти були власні гроші, які вона мені щедро позичила. Я скористалася також її паспортом. Ми були дуже схожі, і мені потрібно було лише перефарбуватися на блондинку. Чотири роки я прожила в монастирі, в Італії. Черницею я не була — там є такі монастирі, де можна дешево знімати кімнату, щоб залишитися наодинці й думати. Потім я випадково зустріла Спенсера Кочрана. Він був на кілька років старшим за мене і саме закінчив навчання в Англії та бродяжив Європою. Я закохалася. Він теж. Ото й усе. Аніта Ванґер вийшла за нього заміж у сімдесят першому році. Я жодного разу про це не пошкодувала. Він був чудовим чоловіком. На жаль, вісім років тому він помер, і я раптом зробилася господинею ферми.
— А як же паспорт — хто-небудь мав же виявити, що існують дві Аніти Ванґер?
— Ні, чому ж? Шведка на ім’я Аніта Ванґер замужем за Спенсером Кочраном. Яка різниця, живе вона в Лондоні чи в Австралії? У Лондоні вона — дружина Спенсера Кочрана, що живе окремо від чоловіка, а в Австралії — що живе разом з чоловіком. Системи комп’ютерного обліку Канберри і Лондона не перетинаються. Крім того, я невдовзі отримала австралійський паспорт на прізвище Кочран. Усе працює чудово. Проблеми могли б виникнути, тільки якби Аніта сама зібралася заміж: мій шлюб зареєстровано в шведському реєстрі запису актів цивільного стану.
— Але вона так і не зібралася.
— Вона стверджує, що ніхто не трапився. Та я знаю, що вона відмовилася від заміжжя заради мене. Вона справжній друг.
— Що вона робила у вашій кімнаті?
— Я діяла того дня не надто раціонально. Я боялася Мартіна, та доки він був в Уппсалі, я могла закрити очі на цю проблему. Потім він раптово опинився на вулиці в Хедестаді, і я зрозуміла, що ніколи не матиму спокою. Я вагалася, не знаючи, що для мене краще: розповісти все Хенрікові чи втікати. Коли у Хенріка не знайшлося для мене часу, я почала просто вештатися селищем. Я, звичайно, розумію, що катастрофа на мосту для решти заступила все інше, та тільки не для мене. У мене були свої проблеми, і я майже не звернула уваги на аварію. Все здавалося якимсь нереальним. Потім я натрапила на Аніту, яка мешкала в маленькому будиночку у дворі в Герди та Олександра. Саме тоді я й наважилася просити її про допомогу. Я залишилася в неї, не сміючи вийти на вулицю. Однак мені було необхідно взяти з собою одну річ — я записувала все, що відбувалося, до щоденника, та й з одягу дещо було потрібне. Аніта все мені принесла.
— Гадаю, вона не змогла не піддатися на спокусу прочинити вікно і подивитися на місце аварії.
Мікаель ненадовго замислився.
— Я все-таки не розумію, чому ви не пішли до Хенріка, як мали намір.
— А як ви гадаєте?
— Гаразд і не знаю. Я переконаний, що Хенрік би вам допоміг. Мартіна було б негайно знешкоджено, і Хенрік би вас не виказав. Він організував би все тактовно, за допомогою якої-небудь форми терапії чи лікування.
— Ви не зрозуміли, що сталося.
До цієї миті Мікаель обговорював тільки сексуальне насильство Готфріда над Мартіном, залишаючи питання про роль Харієт відкритим.
— Готфрід посягав на Мартіна, — обережно сказав Мікаель. — Я маю підозру, що він замірявся і на вас так само.
Обличчя Харієт Ванґер залишалося незворушним. Потім вона глибоко зітхнула і сховала лице в долоні. Буквально за три секунди поряд з нею опинився Джеф і запитав, чи все гаразд. Харієт Ванґер поглянула на нього і слабо всміхнулася. Потім вона здивувала Мікаеля: підвелася, обійняла свого studs manager і поцілувала його в щоку. Як і раніше тримаючи руку на плечі Джефа, Харієт обернулася до Мікаеля: