Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Із міст, розміщених поблизу Володимира і які належали Володимирському князівству XII ст., слід назвати Любомль, Каменець, Червен — давню столицю Забужжя, яку Данило Романович переніс спочатку в Угровськ (де заснував єпископську кафедру), а потім у Холм.
Холм, заснований Данилом Романовичем близько 1237 р. на високій горі між р. Угоркою і невеликим струмком, повинен був відігравати роль волинського форпосту в боротьбі з литовцями і ятвягами. Пізніше Холм настільки зміцнів і виріс, що, коли холмський посадник Данило відмовився на вимогу Бурундая зруйнувати кріпосні стіни, останній не наважився брати місто силою.
Значним містом Волині був Белз. Він знаходився на р. Солокії, неподалік від впадіння її в Західний Буг, і був укріплений земляними валами. У XII ст. місто неодноразово згадується в літопису в зв’язку з князівськими міжусобицями. Починаючи з останніх десятиріч XII ст. до перших десятиріч XIII ст. Белз служив князівською резиденцією, щоправда, молодших волинських князів.
Багато міст Волині стояло по берегах Стиру і Горині — Луцьк, Божськ, Пересопниця, Дорогобуж, Перемишль, Кременець. Луцьк був давнім політичним центром слов’янського племінного об’єднання лучан. Ця обставина відіграла певну роль і в середині XII ст., коли із загостренням міжусобної боротьби він знову став центром значного наділу. Своє значення стольного міста Луцького князівства він зберігав до другої чверті XIII ст. Із літописних повідомлень XII— XIII ст. можна скласти уявлення про місто як значний воєнно-стратегічний центр Волинської землі. Оточений з усіх боків природними рубежами — водами рік Стиру і Глушця, Луцьк був неприступною фортецею. Галицько-Волинський літопис свідчить, що ще за князювання в ньому Ярослава Ізяславича або його синів тут була заснована єпископська кафедра. У зв’язку з цим, у місті розпочалось будівництво кам’яних соборів і монастирів, серед яких виділялась церква св. Дмитра і Жидичинський монастир з церквою св. Миколи. На околицях Луцька розміщувались князівські і боярські феодальні двори і села. У літопису згадується князівський двір «У гаю».
Пересопниця і Дорогобуж мали значення князівських столів Волинської землі були значними центрами Погориння, яке до другої половини XII ст. входило до складу Київської землі, а наприкінці XII — на початку XIII ст. — Волинської.
Південно-західні князівства Русі — Волинське і Галицьке — виникли не в результаті розпаду Київської Русі. На той час, коли на цю територію поширилась влада Києва, тут уже існували численні міста з пануючим класом феодалів, які змогли об’єднати землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, бужанами та іншими племенами.
Волинська земля традиційно мала тісні зв’язки з Києвом. З часу Ярославичів великі київські князі дивились на цю окраїнну давньоруську землю як на свою вотчину і не бажали віддавати її у спадкове володіння. Тому Волинь майже до середини XII ст. не мала власної династії князів; нею, як правило, безпосередньо управляли з Києва або час від часу на володимирському столі сиділи київські ставленики.
Ярослав Мудрий відіслав до м. Володимира свого сина Ігоря, а після того як Ігор 1057 р. був переведений до Смоленська, Волинь тривалий час взагалі не мала князя. У 1078 р. Всеволод Ярославич передав Володимир Ярополку, але додавши до цього столу ще й Туров, по суті, підкреслив однаковий їх статус підпорядкованості Києву. В особі Ярополка Всеволод бачив не самостійного князя, а свого намісника в далекій київській вотчині.
Політика великих київських князів щодо Волині і Галичини, природно, не знаходила підтримки серед місцевої земельної знаті, і вже з кінця XI ст. розпочалась її боротьба за відокремлення цих земель від Києва. Особливо сильну опозицію київському князю складали молодші сини Ростислава Володимировича, які в 90-х роках XI ст. за допомогою місцевого боярства розпочали об’єднання Галицької землі. Поділ південно-західних волостей Русі на Галичину, де сиділи Ростиславичі, і Волинь, яка відійшла до рук Давида Ігоровича, затверджений рішеннями Любецького з’їзду князів, зумовив певну специфіку їх подальшого політичного розвитку. Галицькі князі виявили тенденцію до формування незалежності князівства, волинські ж вважали свою вотчину тимчасовим володінням на шляху до київського столу.
Лише з часу князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго закріпилась за його родом. Характер відносин Волині і Києва дещо змінився, але тісні зв’язки зберігались й надалі. Про це свідчили активна участь волинських князів у боротьбі за київський стіл, їх прагнення об’єднати Волинську і Київську землі.