Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Західний кордон Волині був одночасно і державним кордоном Русі з Польщею. Простягався він від гирла р. Нури далі на південь через верхню Кросну, вздовж Тисмениці і Вепра. Безперечно, кордони ці до деякої міри умовні, оскільки і на захід від окресленої лінії знаходились давньоруські населені пункти. Через землі між Бугом і Віслою, які можна вважати русько-польським етнічним порубіжжям, тоді не раз виникали конфлікти. У 1213 р. Данило Романович відібрав у польського князя Лешка свою «отчину» — «Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ и всю Украину», загарбані Польщею.
Незважаючи на зіткнення, волинські і польські князі неодноразово укладали між собою угоди, які часто скріплялись шлюбними зв’язками. Польською допомогою користувались Давид Ігорович у боротьбі зі Святополком і Ярослав Святополкович у боротьбі з Мономахом. У свою чергу, польські княжичі знаходили підтримку на Волині. Так, Ярослав Святополкович надав притулок сину польського короля Владислава — Герману Збігневу, коли той посварився з братом Болеславом. Коли в Польщі після смерті Болеслава Кривоустого розгорілася боротьба між синами, Мстиславичі підтримали Болеслава Кудрявого, а великий князь Всеволод Ольгович — його старшого брата Владислава. Ізяславу Мстиславичу надавав допомогу Болеслав Кудрявий, з яким київський князь поріднився;, одруживши сина Мстислава на сестрі польського князя. Роман Мстиславйч також неодноразово звертався до своїх західних сусідів по допомогу, а зі свого боку підтримував польських князів.
Кордон між Волинню і Галичиною до їх об’єднання проходив від р. Сана по р. Любачівці до верхів’я Західного Бугу і далі до верхів’їв Горині і Серету. Крайніми волинськими містами тут були Броди, Кременець. Південні рубежі Волині не були стабільними. Вони то опускались до лінії Любачева, Божська і Пліснеська, то піднімались до Белза і Перемишля. До речі, волинські князі із династії Ізяславичів взагалі погано піклувались про ці землі. Вони розглядали Волинь як резерв у боротьбі за Київ, а ставши великими князями, вважали її своєю далекою вотчиною. Безперечно, за таких обставин Волинь не могла мати певних стабільних кордонів. Лише після Романа Мстиславича волинські князі розпочали збирати свої землі і стали більше цікавитися справами своїх сусідів, ніж далеким Києвом.
Волинська земля отримала свою назву від давнього її центра — м. Волиня на Бузі. Уже з початку XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новому стольному місту Володимиру, заснованому київським князем Володимиром Святославичем на р. Лузі майже в центрі Волинської землі, неподалік від Волиня.
Володимир являв собою велике місто і добре укріплену фортецю. Коли 1231 р. угорський король підійшов до нього, він, вражений побаченим, вигукнув, що такого міста немає навіть у німецьких краях. «Яко така градъ не изобрътохъ ни в нѣмѣчскыхъ странахъ». На стінах фортеці стояли воїни, у яких «блистахуся щити и оружници подобии солнцю». У 1260 р., коли хан Бурундай наказав зруйнувати ряд фортець Галицько-Волинської землі, Володимир тримався довше ніж інші міста. Василько, який виконував розпорядження Бурундая, відзначив, що «зане немощно бысть разметати вборзѣ его величествомъ, повелѣ зажечи». Всю ніч горіли укріплення столиці Волині. Бурундаю цього виявилось замало, і він наказав розкопати ще й вали міста.
Через укріплення в місто вело кілька в’їзних воріт, серед них — Київські і Гвідшині. Місто займало не лише трикутник між ріками Сточею і Лугом, але й простягалося вздовж лівого берега Луги. Тут знаходились монастирські садиби, двори князів і бояр. Літопис називає серед них П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі.
Про внутрішнє життя м. Володимира, археологічно майже не дослідженого, відомо мало. Це був великий торгово-ремісничий центр Волинської землі. Як свідчить літопис, у ньому в XIII ст. розміщувались торговельні колонії німців, сурожців, новгородців і євреїв. Досить високого розвитку тут досягли такі галузі ремесла, як зброярське, ювелірне, кам’янообробне, гончарне.
З часу свого існування Володимир став єпископським центром. У XII ст. Мстислав Ізяславич побудував кафедральний храм св. Богородиці, який до кінця XVIII ст. лишався головним собором Володимира. Крім того, літописи називають ще ряд храмів і монастирів, споруджених у місті впродовж XI—XIII ст. — церкву св. Дмитрія, монастирі Святогірський, св. Михаїла, св. Апостолів і т. ін. Таким чином, Володимир являв собою важливий центр православ’я, що за умов польсько-католицького сусідства мало велике значення.