Звіяні вітром. Кн.1

Часом вона пробувала звестися на ліжку, але падала назад і знову починала крутитись. Попервах вона стримувалася, щоб не кричати, і накусала собі губи до крові, поки нарешті Скарлет, не втерпівши, кинула їй роздратовано:

— Та перестань, Меллі, корчити героїню. Хочеться кричати — кричи, і нема чого. Тебе ж ніхто не почує, крім нас двох.

Тим часом спливала пополуднева пора, і Мелані — хотіла вона виглядати героїнею чи ні — частіше стала стогнати, а то й скрикувати. Скарлет тоді затуляла обличчя руками, затикала вуха і, похитуючись тілом, бажала собі смерті. Хай уже будь-що, аніж безпорадно дивитись на ці муки. Хай уже будь-що, аніж сидіти тут на припоні, ждучи, коли з’явиться ця дитина, яка так довго не хоче приходити на світ. Сидіти й ждати, знаючи, що янкі вже, мабуть, біля П’яти Променів.

Вона щиро шкодувала, що свого часу не прислухалася до перешептів старших жінок, коли ті обговорювали чиїсь пологи. А треба було б! Якби вона більше цікавилась такими матеріями, то знала б тепер, чи затягуються у Мелані пологи, чи ні. Скарлет невиразно пригадувала, як тітонька Туп розповідала колись про одну свою приятельку, в якої перейми тривали цілі дві доби і яка так і померла, не розродившись. А що, коли й у Мелані це два дні триватиме? Вона ж така тендітна! І двох днів таких мук не витримає. Вона помре, якщо пологи надто затягнуться. І як вона, Скарлет, тоді дивитиметься в очі Ешлі, якщо він ще живий, і як скаже йому, що Мелані померла, хоч вона обіцяла подбати про неї?

Спершу, коли наставали особливо сильні болі, Мелані хапала Скарлет за руку й стискала так міцно, аж суглоби тріщали. За яку годину руки у Скарлет так набрякли й побагровіли, що вона вже ледве могла ворухнути ними. Врешті вежа зв’язала два довгі рушники, двома іншими кінцями прикріпила їх до бильця ліжка в ногах, а вузол дала в руки Мелані. Та вчепилася в нього, як потопаючий за рятувальний круг — то тягла його щосили, то попускала, то шарпала. І весь час із полудня кричала, немов звірина, що конає у пастці. Вряди-годи вона випускала рушника з рук, безрадно потирала долоні й підводила на Скарлет розширені страждально очі.

— Кажи мені що-небудь. Будь ласка, що-небудь,— шепотіла вона, і Скарлет починала теревенити хтозна-що, аж поки Мелані знов хапалася за вузол з рушників і знов корчилася на ліжку.

Напівтемна кімната топилася в жароті, стогонах і дзижчанні мух, і час волікся такою повільною ходою, що Скарлет уже майже й забула, чи був коли ранок. Їй здавалося, наче вона усе своє життя сидить у цій паркій затемненій і задушній кімнаті. Щоразу, як скрикувала Мелані, їй теж хотілося кричати, і вона до болю прикушувала губи, щоб не зірватись на істеричний вереск.