Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Спершу Скарлет не второпала, що все це означає, але потім, згадавши про військові склади біля залізниці, зрозуміла: армія відкрила ці склади, аби люди розібрали, хто що встигне, поки не прийшли янкі.
Протиснувшись через натовп розгублених від паніки людей на майдані П’яти Променів, вона чимдуж поспішила навпростець до станції. Ось уже крізь хмари куряви й тисняву санітарних карет можна було розрізнити лікарів, а також санітарів, що схилялися над пораненими, клали їх на ноші й поквапно переносили куди слід. Тепер уже, дякувати Богові, вона знайде доктора Міда! Але завернувши за ріг готелю «Атланта», де перед нею постала, мов на долоні, вся станція і під’їзні колії, Скарлет вражено уклякла.
Безжально смалило сонце, а під ним на коліях та перонах — хто плечем до чийогось плеча, хто головою до чиїхось ніг — лежали сотні поранених, нескінченні ряди їх тяглися під покрівлею пристанційних споруд. Декотрі лежали мовчки й непорушно, але чимало інших корчилося від жароти й стогнало. Скрізь роями кишіли мухи, бреніли й повзали по обличчях, скрізь видніла кров, брудні бинти, чулися зойки й прокляття поранених, коли їх несли санітари. Запах поту й крові, сморід від немитих тіл і екскрементів у спекотній задусі напливав на Скарлет, аж здавалося, вона ось-ось виблює. Поміж розпростертих тіл у поспіху сновигали санітари, незрідка наступали на лежачих, а ті лише прохально дивились угору, дожидаючи, коли надійде їхня черга до лікарів.
Скарлет від жаху сахнулася назад і затулила рота рукою, відчувши в горлі нудоту. Вона не могла зрушити з місця. Їй уже стільки довелося надивитися на поранених — і по шпиталях, і на моріжку в тітоньки Туп після бою над Персиковим струмком,— але нічого подібного вона ще не бачила. Ні з чим не можна було порівняти ці смердючі й закривавлені тіла, що пражилися на пекучому сонці! Тут було суще пекло болю, й смороду, й крику, й поспіху. Швидше, швидше, швидше! Янкі підступають! Янкі підступають!
Вона зібралася з духом і ступила в гущу лежачих тіл, силкуючись розгледіти серед тих, хто стояв на ногах, доктора Міда. Але виявилося, що так нічого у неї не вийде, бо весь час треба було вважати, куди ставиш ногу, аби ненароком не зачепити котрогось нещасного солдата. Вона підібрала поділ сукні й спробувала пройти поміж поранених до чоловічого гурту, звідки віддавали команди санітарам з ношами.
Коли вона так проходила, чиїсь руки гарячково хапали її за край одежі й чулись хрипкі зойки:
— Леді... води! Будь ласка, води! Ради Бога, води!
Піт стікав у неї по обличчю, коли вона висмикувала свій поділ з рук поранених. Якби вона наступила на когось, то заверещала б і знепритомніла. Скарлет переступала через мертвих, через поранених, що лежали з осклілими очима, затуляючи руками розпанаханий живіт, де з раною змішалися закривавлені клапті мундиру, через людей, в яких запеклася кров на бородах і стирчали розтрощені щелепи, звідки чулися звуки, що мали б означати:
— Води! Води!
Вона зайдеться істеричним плачем, якщо за хвилину не знайде доктора Міда. Скарлет глянула на групу чоловіків під покрівлею і загукала щосили:
— Доктор Мід! Є тут доктор Мід?
З групи вирізнився хтось один і подивився в її бік. Це виявився доктор Мід. Він був без куртки, рукави сорочки мав закасані вище ліктя. Штани й сорочка його, і навіть кінчик сивої борідки, були заляпані кров’ю, мов у різника. З обличчя він скидався на п’яного — від смертельної втоми, безсилої люті й пекучого жалю. Уся його постать була сіра й запилюжена, на щоках борозенками струменів піт. Але голос у нього, коли він озвався до Скарлет, звучав спокійно й рішуче.
— Дяка Богові, що ви прийшли. Нам потрібна кожна пара рук.
Вона розгублено втупилась на лікаря, навіть випустивши з рук крайчик сукні, і так простояла якусь хвильку. Поділ упав на брудне обличчя одного пораненого, що марно силкувався одвернути голову вбік від цих парких складок. Що це він, лікар, торочить? В лице їй била суха задушна пилюка з-під коліс санітарних карет, у носі гидко липло від гнилятного смороду.
— Швидше, дитя моє! Підійдіть сюди.