Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
Осінь
В біблійних теремах полян
Заплутались іржаві ниті, —
Сивизна ранньої блакиті
І багреці жовтневих ран.
Збирайтесь, сміливі ловці!
Годуйте пси, лаштуйте зброю, —
Осінні звірі за горою
Заплуталися у сільці…
З кущів женуть плямисті пси
На мене фантастичних звірів,
І бачу я на рижій шкірі
І заворожені ліси,
І киновар засохлих ран,
І холод жовтої одежі,
І блиски згаслої пожежі
На тлі розтерзаних полян.
Ранній сніг
О, який розмах, розбіг! Білий сніг, ранній сніг!
Жовтий килим, шитий білим, на зів’ялих травах ліг.
Сплять у білій ніжній вовні легкі шепоти дібровні,
Срібномовні, тихокрилі, невимовні, як і сни.
Пелехата біла тиша ніжно, ніжно їх колише.
І не лише – срібнорухи заворожує лісні.
Дума думку чорногрудий у сніговій шапці дуб.
Скільки білі сніжні милі заховали в полі згуб?
Скільки шовку жовтих ниток сон уткав у килим снігу,
Скільки в кризі мертвих квіток, скільки в ній сконало квіт?
Дума думку дуб дібровий, з жалем дивиться на кригу —
На чолі її блискучім розцвітає Снігоцвіт.
Тоскно
Як тоскно од електрики вечорами!
Як тоскно од білих ліхтарів!
Хтось навіки замкнув зачаровані брами
Зачаровані брами Голубих олтарів.
В кафе, на майданах, у скверах застиглих,
У шумних театрах, у церквах мовчазних
Хтось гукає закутих, хтось гукає безсилих
Одмикати замки біля Брам Золотих.
А душі турботні зіходять сльозами…
У буднях вони погубили ключі…
Їм ніколи, ніколи не відчиняться брами,
Їм довіку блукати в безранковій ночі!
О, випили душі тремтячого жаху,
О, випили душі німих вечорів!
І мовчки шукають Великого Шляху,
Таємного шляху до Святих олтарів.
Хрести придорожні
Над шляхом похилилися придорожні хрести,
Давно поставлені людьми побожними.
Немов зібралися вони кудись іти,
І застигли нерухомими подорожніми…
Над шляхом кряче ворон про свою душу неспокійну,
Над шляхом пролітає вітер і підіймає пил…
А хрести справляють якусь службу тайнодійну
Над порохом розпорошених сил…
Хрести похилені живуть в думках тривожних…
Як гарною ковдрою ніч застеле шлях,
Хтось жалібно скиглить у бур’янах придорожніх
І блукає неприкаяний на полях…
Дівчата у свято хусткою обіпнуть Спаса розіп’ятого,
Хрести уквітчають волошками прочани побожні,
А вони стоять в очеканні Вісника Крилатого,
Віками нерухомі подорожні.
Доля
Дівчина з устами блідними,
Дівчина, з очима-безоднями
Обнімає мене руками нерідними
І цілує устами холодними.
То – моя доля радістю не вінчана,
То – моя доля теплом не обвіяна.
Повела мене у Нерадість Дівчина,
Дівчина казками замріяна…
Там я забув Святі Заповіти,
Розгубив пелюстки цвіту вишневого…
І іду душею і серцем зотліти
У царство Змія Огневого!..
Квітка Синьогуб
Над могилами самогубців
Уночі схилявся Білий Ріг.
Над могилами Синьогуб цвів
І ніяк одцвісти не міг…
А ніч тяглася і не було ранку.
А квітка самогубців Синьогуб
Тремтіла у мертвечому танку
І вабила серця до самозгуб.
І чекала життьова утома
На згуки Судних Труб…
А ніч була нерухома
І нев’яла квітка Синьогуб…
І над житлами самогубців
Жах смерти життя стеріг…
Уночі жахливо Синьогуб цвів
І ніяк одцвісти не міг.
Перейти на страницу: