Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Пробач, хоробрий перуанцю, обставини свідчать проти мене, і я розумію твій слушний гнів, але піди, будь добрий, до маркіза Торреса Ровельяса й запитай його, чи не пам’ятає він такої собі сеньйори Даланоси, племінник якої, спонукуваний самою лише ґречністю, погодився стати віце-королевою Мексики замість сеньйорити Ровельяс. Якщо він не забув про це, попроси його, щоб він зробив нам честь і прийшов до нас у гості.

Дон Ґонсальво де Ієрро Санґре, щасливий тим, що ситуація, яка починала сильно його непокоїти, так вдало завершилася, пообіцяв якнайретельніше виконати дане йому доручення. Коли він пішов, циган звернувся до мене:

— Колись давно маркіз Торрес Ровельяс захоплювався читанням романів, тому треба прийняти його в такому місці, яке б йому сподобалося.

Ми увійшли в ущелину, затінену з обох боків густими заростями, і мене вразив несподіваний ландшафт, зовсім несхожий на те, що я досі бачив. Гострі скелі — порозривані й водночас прикрашені галявинами, на яких вишукано, але без збереження симетрії були розсаджені купами квітучі кущі — оточували озеро з темно-зеленою водою, прозорою аж до самого дна. Там, де скелі доходили до води, вузькі стежки, викуті в камені, вели з однієї галявини на іншу. Де-не-де вода впливала в ґроти, схожі на ті, які прикрашали острів Каліпсо. Це були чарівні куточки, спека ніколи туди не доходила, а освіжаюча вода немовби кликала до себе перехожого. Глибоке мовчання означало, що вже віддавна жодна людина не проникала в ці місця.

— Оце, — сказав ватажок, — провінція мого маленького царства, в якій я провів кілька років життя — якщо не найщасливіших, то принаймні найменш бурхливих. Але вже незабаром прийдуть, мабуть, обидва американці, тож подивимося, чи нема тут якогось куточка, де б ми могли на них почекати.

Після цих слів ми увійшли в одну з найпривабливіших печер, де до нас приєдналися Ребека, її брат і Веласкес. Невдовзі ми побачили обох стариганів, які наближалися до нас.

— Невже й справді, — сказав один з них, — я через стільки років знову зустрічаю людину, яка в моїй молодості зробила мені таку значну послугу? Я часто розпитував про тебе, навіть сповіщав тобі про себе, ще коли ти був з кавалером Толедо, але потім…

— Саме так, — перервав його ватажок, — потім мене було важче знайти; але сьогодні, коли ми знову разом, я сподіваюся, сеньйоре, що ти зробиш мені честь і проведеш у цих місцях кілька днів. Гадаю, що після такої втомливої подорожі відпочинок не буде зайвим.

— Це справді чарівне місце, — сказав маркіз.

— Таким воно принаймні вважається, — відповів циган. — За панування арабів це місце називали Іфрит-хамам, тобто Диявольська лазня, а тепер воно носить назву Ла-Фріта. Жителі Сьєрра-Морени бояться сюди приходити й вечорами розповідають одне одному про незвичайні речі, які тут діються. Я не маю наміру з’ясовувати їм, що вони помиляються, тому просив би, щоби більша частина ваших людей залишалися в долині, там де я розбив свій табір.