Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Протягом цих двох років я щодня бачився з Ельвірою в монастирській кімнаті для розмов, а решту часу присвячував писанню їй листів і читанню романів, з яких значною мірою запозичував думки для своїх любовних признань.
Ельвіра читала ті самі книжки й відповідала мені в такому ж дусі. Взагалі для всієї тієї кореспонденції ми використали небагато власних думок, але почуття наші були справжніми, а в кожному разі ми відчували взаємний потяг одне до одного. Решітка, яка нас розділяла, розпалювала наше кохання, кров грала в нас усім вогнем молодості, а сум’яття наших почуттів тільки посилювало безлад, який панував у наших головах.
Нарешті настав час від’їзду. Хвилина прощання була жахливою. Ми не вигадували і не вдавали нашого відчаю, який справді межував з безумством. Особливо Ельвіра була в жахливому стані, боялися навіть за її здоров’я. Мої страждання були не меншими, але я переносив їх з більшою мужністю, тим більше, що дорожні розваги значно їх полегшували. Також я сильно завдячував своєму наставнику, який зовсім не нагадував педанта, присипаного шкільним пилом, а навпаки, був колишнім військовим і якийсь час навіть провів при королівському дворі. Звали його дон Дієґо Сантос, і він був близьким родичем театинця Сантоса. Цей чоловік, настільки ж розумний, як і обізнаний зі світськими звичаями, намагався найрізноманітнішими способами скерувати мій розум до щирої відвертості, але схильність до замріяності вже надто сильно була в мені закорінена.
Ми прибули до Рима й одразу подалися до монсеньйора Рікарді, аудитора роти[41], людини дуже впливової, особливо серед отців єзуїтів, які тоді верховодили в Римі. Монсеньйор Рікарді, людина гордовитого й фудульного вигляду, з великим діамантовим хрестом на грудях, прийняв нас люб’язно й сповістив, що знає причину нашого приїзду до Рима, що справа наша повинна триматися в таємниці й що ми не повинні надто часто бувати в товаристві.
— Однак, — додав він, — добре буде, якщо ви часто приходитимете до мене. Прихильність, яку я вам виявлятиму, зверне на вас загальну увагу, а уникання світських розваг продемонструє скромність, яка виставить вас у вигідному світлі. Я тим часом виясню, як налаштована Свята Колеґія стосовно вашої справи.
Ми послухалися поради Рікарді. Зранку я оглядав пам’ятки римської старовини, вечори ж проводив у віллі, яку мав Рікарді недалеко від палацу Барберіні. Гостей приймала маркіза Падулі. Це була молода вдова, яка жила у Рікарді, бо не мала ближчих родичів. Так принаймні казали люди, бо правди не знав ніхто, оскільки Рікарді був родом з Ґенуї, а припустимий маркіз Падулі помер, перебуваючи на закордонній службі.
Молода вдова мала всі необхідні якості, щоб зробити перебування в домі приємним. З привабливим виглядом поєднувалася люб’язність з усіма, стримана і сповнена гідності. Мені, однак, здалося, що на мене вона поглядає приязнішим поглядом, ніж на інших, і ставиться до мене з більшою прихильністю, яка проявлялася весь час, але в таких деталях, що були непомітними для решти товариства. Я пізнав ті таємні почуття, якими переповнені всі романи, і жалів синьйору Падулі, що вона витрачає свої зусилля на людину, яка аж ніяк не може відповісти їй взаємністю. Але попри це я охоче розмовляв із маркізою, обговорюючи улюблений свій предмет, тобто любов, різні вияви кохання, різницю між почуттям і пристрастю, між прив’язаністю і вірністю. Коли я розглядав усі ці проблеми з прекрасною італійкою, мені навіть на думку ніколи не спало, щоб я якимось чином міг зрадити Ельвіру. Мої листи до Бурґоса завжди були позначені тим самим жаром.
Одного дня я пішов на віллу без свого ментора. Не заставши Рікарді, я відправився в сад і зайшов у ґрот, схований у густих заростях жасмину й акації. Там я застав маркізу, заглиблену в роздуми, з яких її вирвав спричинений мною, коли я заходив, шелест. Живе здивування, що з’явилося на її обличчі, відверто натякнуло мені, що саме я був єдиним предметом її марень. Очі в неї були перелякані, так наче шукали порятунку від небезпеки. Вона, однак, стямилася, посадила мене обіч себе й почала звичним в Італії запитанням:
— Lei a girato questa mattina? Чи ходив ти сьогодні вранці на прогулянку?
Я відповів, що був на корсо, де бачив багато гарних жінок, а найпрекраснішою серед них була маркіза Лепарі.
41
Римська рота, найвища судова інстанція в римо-католицькій церкві.