Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— От холера! Ішли по лісу, так було тихо. А на голому полі як задуло! — прокричав крізь вітер Антон. — Змерзла, малеча?
— Ні-і, — сказала Зоська й усміхнулася захололими вустами.
— Тобі коли треба в Скідель? Завтра?
— Сьогодні вночі.
— Сьогодні не вийде. Звідси до Скіделя кілометрів шістнадцять.
— Так далеко? — запитала вона, теж повертаючись спиною до вітру. Весь час іти полем було справжньою мукою, а дороги вони обминали, бо тут — не те, що по той бік Німану. Тут цілком хазяйнували німці та їхні лакеї поліцаї. В одному все ж їм пощастило — сніговій допомагав пройти непомітно й гладко, замітав позаду сліди. Аби тільки не цей шалений вітер.
— Нічого, дотопаємо, — бадьоро сказав Антон, повертаючись обличчям до вітру.
Погано, звичайно, що вони не розрахували свій шлях, змарнували час на переправі через Німан і сьогодні не могли дістатися до Скіделя, куди з самого ранку так поривалася Зоська. Зрештою, її можна було зрозуміти: в неї завдання, різні терміни і десь у тихій натопленій хаті — самітня мати. Але не менше, ніж Зосьці, Скідель потрібний був і Антонові, хоча в нього не було там ні матері, ні завдання. З якогось часу там проживає його давній, ще борисівський друг Жорка Копицький, зустріч із яким тепер дуже хвилювала Антона. Звісно, вони були друзями, й Антон мав якусь надію на нього, але хто знає, яким став Копицький за ті п'ять чи шість місяців, що вони не бачилися. Певно, маючи якусь владу в Скіделі, він, якби захотів, міг би допомогти Антонові. Та чи допоможе — ось у чім заковика. Тим більше, що той з'явиться до нього не один, а з цією от симпатичною малечею, на яку в нього були свої плани. Антон уже розумів, що в жахливий час війни люди, як ніколи до того, здатні круто змінювати свої погляди, й учорашній друг може навіть виявитися ворогом. Це Антон, дурень, колись, зважаючи на давню дружбу, допоміг Копицькому влаштуватися в таємну спецгрупу, яку формували для засилання в далекий тил німців, і вони разом прибули на Білосточчину. Правда, потім їхні дороги розійшлися, але тут уже Антон ні при чому, тут в усьому винен Копицький.
У тому, що його нинішня дорога так добре співпала із Зощиним виходом, Антон ладний вбачати щасливу ознаку своєї воєнної долі. Їхня сьогоднішня переправа через Німан, яка більш за все турбувала Антона, пройшла загалом добре, на заставі не вимагали ніяких пояснень, допомогла Зоська. Для Зоськи він щось уже означає, коли поставилася до нього так приязно, особливо після їх малоприємної розмови коло бобрової запруди. Зоська — не Копицький, думав Антон, майже твердо впевнений, що йому пощастить із цією розвідницею. Ще жодна дівка, на яку він кидав оком, не гребувала ним, Антон знав силу своєї привабливості й умів скористатися нею, коли це було йому потрібно. Тепер Зоська стала йому дуже потрібною, й Антон сподівався, що коли постарається, то все ним задумане збудеться. Тільки б не підвів Копицький.
Визначаючи напрямок у полі, він уперто йшов проти вітру й думав, що коли до Скіделя сьогодні не дійдуть, то треба потурбуватися про ночівлю. Тим більше, що короткий день уже збігав, небо на сході потьмяніло, здається, починало смеркати. Вони зійшли в улоговинку з кущами. Антон трохи взяв убік, щоб не лізти в колючу гущавину, тепер серед голого поля було зручніше. Невеликий удень морозець під вечір почав спадати, на ходу їм стало тепліше, навіть душно в кожушку. Раптом Антон спостеріг, що вітер все дужче повертав із заходу, звідки він завжди приносив відлигу й негоду. Сухі крупчасті сніжинки в повітрі набухали й танули на обличчі, рукави й поли кожушка швидко потемніли од вологи.
Антон зачерпнув із долу жменю свіжого снігу, пом'яв у долонях — сніг уже здавлювався, і він подумав, що вночі, мабуть, буде відлига, котра зіпсує поле. Коли б не довелося виходити на дорогу.
Він оглянувся на схили?
— Зоська відставала й коли наздогнала, Антон тихо, про себе, засміявся — так її перетворив сніг, заліпивши голову, груди, плечі. Антон почав мовчки обструшувати сніг із Зоськи, і та, повертаючись, слухняно підставляла себе під удари його долоні.
— Заморилася?
— Трохи…
Увесь день Антон наважувався заговорити з нею, добирав зручний момент, настрій і придивлявся до обставин, щоб сказати їй те головне, заради чого він зараз коло неї. Та, як на лихо, обставини мало сприяли такій розмові: заважала то небезпека поблизу, то присутність чужих людей. Він мусив переривати себе на півслові й чекати сприятливішого моменту. І Антон чекав, з прихованою тривогою позираючи на супутницю — то заклопотану, то злякану, а зараз ще й стомлену цією сніговою дорогою.