Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Він кинувся танцювати джигу на уламках дверей.
— Щасливої дороги, Корвіне! — закричав вождь.
Я махнув йому. Зрештою, чому б і ні? Часом доволі важко відділити танцюриста від танцю.
6
Я проїхав менше тисячі метрів до того, що мало бути півднем, коли зупинилося все — земля, небо, гори. Переді мною опинився аркуш білого світла. Тоді я подумав про незнайомця в печері та його слова. Він відчував, що ця гроза перекреслює увесь світ, що вона відповідає місцевій апокаліптичній легенді. Певно, так і було. Певно, це і була та хвиля Хаосу, про яку говорив Бранд: вона рухалася, знищуючи, руйнуючи та розриваючи все на своєму шляху. Але цей край долини залишився недоторканим. Чому ж він зостався?
Тоді я пригадав свої дії, спрямовані на зупинку бурі. Я скористався Каменем, втіленою в ньому силою Лабіринту, щоб спинити грозу над цією ділянкою. Чи могло це бути чимось більшим, ніж звичайне погодне явище? Лабіринт і раніше переважав над Хаосом. Чи ж може тепер ця долина, де я зупинив зливу, бути маленьким острівцем тиші у морі Хаосу? А якщо так, як же мені продовжувати?
Я поглянув на схід, де займався день. Однак на небі сяяло не вранішнє сонце, а радше величезна, палюча й сліпуча корона, крізь яку звисав осяйний меч. Звідкілясь долинув пташиний спів, що скидався на сміх. Я нахилився вперед і закрив обличчя руками. Божевілля...
Ні! Я вже бував у дивних Тінях і раніше. Й чим далі мандрую, тим дивнішими вони стають. Аж доки... Про що я думав тієї ночі в Тір-на Ноґті?
Мені спали на думку два рядки з оповідання Ісак Дінесен[107], які настільки схвилювали мене, що я вивчив їх напам'ять — попри те, що був тоді Карлом Корі: «...Мало хто з людей може стверджувати, буцімто він вільний від переконання, що весь світ навколо насправді є витвором їхньої уяви. Отже, ми тішимося цим і пишаємося?» Філософський підсумок улюбленого родинного дозвілля. Чи створюємо ми світи й Тінь? Чи ж вони існують там незалежно від нас, в очікуванні наших кроків? Чи є незаслужено забута середина? Може, це радше питання про більше чи менше, ніж про альтернативи? Можливо, остаточної відповіді я так ніколи й не дізнаюсь. І все ж, як я і думав тієї ночі, має бути місце, де закінчується Самість, місце, де соліпсизм перестає бути правдоподібним поясненням для середовищ, у яких ми опиняємося, й того, що ми там знаходимо. Існування такого місця і таких речей свідчить, що тут принаймні є різниця, а якщо вона тут є, то, можливо, проходить крізь усі наші тіні, повідомляючи їх про існування несамості, відсуваючи наше еґо до меншої стадії. Я відчував, що зараз перебуваю в місці, де формула «Отже, ми тішимося цим і пишаємося?» може не спрацювати, як у випадку з Ґарнатською долиною та моїм прокляттям, коли все відбувалося неподалік від дому. У що б до кінця я не вірив, та зараз був певен, що ось-ось увійду в край суцільного не-я. За цією точкою неповернення можу втратити владу над Тінню.
Я сів рівно і примружився від спалахів. Мовив слово до Зірки і похитав поводом. Ми рушили далі.
Хвилю я їхав мов у тумані, хоча там було значно яскравіше і не вчувалося жодних звуків. А тоді ми почали падати.
Падати чи дрейфувати. Коли минув початковий шок, складно було визначитися. Спершу мене охопило відчуття спуску — можливо, паніка Зірки посилила його. Але битися не було об що, тому через певний час Зірка перестала рухатися — тільки тремтіла і важко дихала.
Правою рукою я тримав віжки, а лівою стискав Камінь. Не знаю, що я наказав чи як узагалі цього досягнув, але мені хотілося тільки пройти через це сліпуче ніщо, знову відшукати шлях і рушити до кінця подорожі.
Я втратив лік часу. Відчуття спуску зникло. Я рухався чи просто висів? Гадки не маю. Чи й досі яскравість лишалася яскравістю? І ця мертвотна тиша... Я здригнувся. Сенсорна депривація була навіть більшою, ніж у часи моєї сліпоти, в старій камері. Тут не було нічого — ні шелесту від бігу щура, ні дзенькоту моєї ложки об двері; ні вологості, ні холоду, ні текстури. Я потягнувся далі...
Мерехтіння.
На мить здалося, що праворуч від мене відбувся розрив візуального поля — майже невловимий у своїй минущості. Я потягнувся туди, але не відчув нічого.
Та мить була настільки короткою, що я сумнівався, чи вона взагалі реальна. То ж могла бути просто галюцинація.
Мені здавалося, що це трапилося знову. Цього разу ліворуч. Чи довгим був інтервал між з'явами, сказати не можу.
Тоді я почув з нізвідки щось схоже на стогін. Також дуже короткий.
Далі — і вперше я в цьому не сумнівався — вигулькнув сіро-білий краєвид, схожий на місячну поверхню. Він зринув ліворуч, у полі мого зору, лиш на хвильку. Зірка фиркнула.
Праворуч з'явився сіро-білий ліс. Він обертався, неначе ми проминали одне одного під якимось неможливим кутом. Як телефрагмент, тривалістю менше двох секунд.
Потім піді мною виникли шматки палаючої будівлі... Безбарвність...
Згори — уривчастий лемент...
Примарна гора, процесія зі смолоскипами піднімається серпантиновою стежкою на найближчу вершину...
На гілляці дерева висить жінка, навколо її шиї — туго натягнена мотузка, голова вивернута вбік, руки зв'язані за спиною...
Білі гори догори дриґом; над ними чорні хмари...
Клацання. Тендітне коливання вібрації, неначе на мить ми торкнулися до чогось надійного — може, Зірка вдарила копитом об камінь. Потім це зникло.
Мерехтіння.
Котяться голови, стікаючи чорною кров'ю... Гигикання з нізвідки... Чоловік догори дриґом, прибитий цвяхами до стіни...
Знову біле світло, що крутиться і здіймається, мов хвилі...
Клацання. Мерехтіння.
На один удар серця ми стали на доріжку під посмугованим небом. Коли вона зникла, я знову потягнувся до неї через Камінь.
Клацання. Мерехтіння. Клацання. Гуркіт.
Скелястий шлях, наближаємося до гірського перевалу... Світ досі чорно-білий... Позаду себе чую удари грому...
Я завертів Каменем, наче ручкою фокусування, коли світ почав тьмяніти. Він знову повернувся... Два, три, чотири... Я рахував удари копит і удари серця, захищаючись від гуркоту довкілля... Сім, вісім, дев'ять... Світ став яскравішим. Я глибоко вдихнув і важко видихнув. Повітря схололо.
Між громом та його луною почув шум дощу. Однак жодна краплина не впала на мене.
Я озирнувся.
Величезна стіна дощу стояла, мабуть, метрів за сто позаду мене. Крізь неї я ледь міг розгледіти непевні обриси гір. Прицмокнув до Зірки, й ми рушили трохи швидше, видершись на рівний шлях, що вів між двома схожими на вартові вежі вершинами. Світ попереду досі був етюдом у чорно-біло-сірих тонах, а небо наді мною ділилося на смуги світла й темряви. Ми вийшли на перевал.
Я затремтів. Мені хотілося зупинитися, відпочити, поїсти, покурити, спішитись і пройтися. І все ж я був надто близько від бурі, щоб дозволити собі таку втіху.
Удари копит Зірки відлунювали на перевалі, обабіч якого круто здіймалися скелясті стіни під посмугованим, як зебра, небом. Я сподівався, що ці гори розірвуть грозовий фронт, але відчував, що такого не трапиться. То була незвична буря, і я мав лихе передчуття, що простягалася вона аж до Амбера, а я б уже давно потрапив у неї і згинув навіки, якби не Камінь.
Доки я дивився на дивне небо, навколо почався снігопад блідих квітів, що осявали мені шлях. Повітря наповнилось приємним ароматом. Грім позаду стих. Скелі навколо були розмальовані сріблястими рисками. Це освітлення пасувало до присмеркового світу. Щойно виїхавши з-за перевалу, я побачив перед собою долину з викривленою перспективою — неможливо було виміряти відстань, — де рясніли шпилі й мінарети, що відбивали світло смугастого неба, схоже на місячне. Вони нагадували про ніч у Tip-на Ноґті, помережену сріблястими деревами, що були схожі на свічада ставків, де плавали мінливі духи. Вряди-годи долина видавалася багатошаровою, іноді — природною та хвилястою, розділеною тим, що було схоже на продовження стежки, якою я їхав. Вона здіймалася й опускалася, огорнута меланхолією, осяяна незбагненними цятками блиску й мерехтіння — і позбавлена будь-яких ознак життя.
107
Ісак Дінесен — один із псевдонімів данської письменниці Карен Бліксен (1882-1965), серед улюблених жанрів якої — романтико-фантастична новела.