Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Брат похитав головою.

— Це неможливо, як і неможливо було б, якби батько створював свій Лабіринт, аби той був схожим на Дворкінів. Жодні автори не можуть розповісти одну й ту ж історію однаково. Неможливо уникнути індивідуальних стилістичних відмінностей. Байдуже, як сильно я б не намагався копіювати — моя версія трішки відрізнятиметься.

— Але як ти можеш це зробити, — запитав я, — якщо не повністю налаштований на Камінь? Щоб завершити налаштування, тобі б знадобився Лабіринт. А ти стверджуєш, що Лабіринт зруйновано. Що ж тоді?

— Я ж казав, що мені знадобиться твоя допомога, — зауважив він. — Є інший спосіб налаштувати людину на Камінь. Для цього потрібне сприяння вже налаштованого. Тобі необхідно буде ще раз спроектувати себе у Камінь і взяти мене із собою — у первинний Лабіринт, що лежить там.

— А тоді?

— Коли випробування мине і я налаштуюся, ти віддаси мені Камінь. Я накреслю новий Лабіринт, і ми повернемося до звичних справ. Усе триматиметься купи. Життя триватиме.

— А як щодо Хаосу?

— Новий Лабіринт буде чистим. Дорога, що відкриває їм вхід до Амбера, зникне.

— Але якщо тато мертвий, то хто керуватиме новим Амбером?

Бранд криво посміхнувся.

— Маю ж я щось отримати за свої страждання, чи не так? Я ризикуватиму життям, а шанси не такі вже й великі.

Я посміхнувся йому у відповідь.

— Зважаючи на можливий виграш, що самому мені заважає ризикнути? — поцікавився я у нього.

— Те саме, що завадило батькові досягнути успіху, — всі сили Хаосу. Коли розпочинається подібний акт творення, вони злітаються, немов за космічним рефлексом. Я маю більше досвіду в спілкуванні з ними, ніж ти. У тебе не було б шансу. У мене — можливо.

— А тепер, Бранде, припустімо, що ти брешеш мені. Або будьмо поблажливими і скажімо, що ти нечітко бачиш крізь увесь цей безлад. А що як батько досягнув успіху? Що як просто зараз уже є новий Лабіринт? Що б трапилось, якби ти зробив ще один просто тут?

— Я... Таке ніколи не робилося раніше. Звідки мені знати?

— Цікаво, — сказав я. — Чи не ти б отримав тоді власну версію реальності? Чи не означатиме це, що виокремиться новий всесвіт — Амбер і Тінь — лише для тебе? Чи не знищить він наш світ? Чи просто стоятиме на віддалі? Чи вони накладуться одне на одного? Як ти гадаєш, зважаючи на ситуацію?

Він знизав плечима.

— Я вже відповів на це. Раніше такого ніколи не робили. Звідки мені знати?

— Але я гадаю, що ти знаєш або можеш зробити ймовірне припущення. Можливо, саме це ти і плануєш, саме це ти і хочеш зробити — адже більше тобі нічого не лишається. Твоя присутність означає для мене, що тато досягнув успіху, а ти зараз просто розігруєш свою останню карту. Але для цього тобі потрібні й Камінь, і я. Втім, ні того, ні іншого ти не отримаєш.

Він зітхнув.

— Я чекав від тебе більшого, та що вдієш. Ти помиляєшся, але гаразд. Слухай, замість того, щоб дивитись, як усе руйнується, я б радше розділив королівство з тобою.

— Бранде, — мовив я на те, — забирайся. Ні Каменя, ні моєї допомоги ти не отримаєш. Я вислухав тебе і гадаю, що ти брешеш.

— Ти боїшся, — сказав він. — Боїшся мене. Я не дорікаю, що ти не хочеш довіряти мені. Але ти помиляєшся. Зараз я тобі потрібен.

— Втім, вибір я уже зробив.

Він підійшов на крок ближче. Ще ближче...

— Усе, що ти забажаєш, Корвіне. Я дам тобі будь-що, лишень скажи...

— Я був з Бенедиктом у Tip-на Ноґті, — відповів я. — Дивився його очима, слухав його вухами, коли ти робив йому таку саму пропозицію. Іди до біса, Бранде! Я продовжу свою місію. Якщо ти гадаєш, що можеш мене спинити, то зараз якраз слушний час, як і будь-який інший.

Я рушив до Бранда. Знав: якщо дотягнуся до нього — вб'ю. Але також відчував, що не дотягнуся.

Він зупинився. Тоді відступив на крок.

— Це буде твоєю величезною помилкою, — сказав він.

— Я так не вважаю. Навпаки, гадаю, що чиню абсолютно правильно.

— Я не битимуся з тобою, — квапливо сказав він. — Не тут, над проваллям. Але шанс у тебе був. Коли ми зустрінемося наступного разу, я заберу у тебе Камінь.

— І нащо він тобі, неналаштованому, здався?

— Може, ще є для мене спосіб влаштувати цю справу — складніший, але ймовірний. У тебе була можливість. А зараз бувай.

Він відступив у ліс. Я пішов за ним, але він зник.

Залишивши те місце, я поїхав далі, уздовж дороги над нічим. Мені не подобалось думати про ймовірність того, що Бранд міг казати правду або принаймні частково не обманював. Але його слова переслідували мене. А що як тато програв? Тоді моя місія — цілковита дурниця. Насправді все вже скінчилось, і розпад — питання лише часу. Озиратися не хотілось — особливо якщо мене хтось наздоганяв. Моя гонитва набрала середньої швидкості. Хотілося дістатися до інших, перш ніж хвилі Хаосу сягнуть аж настільки далеко — просто аби вони побачили, що я зберіг їм вірність, аби знали, що я зробив усе можливе. Тоді мені стало цікаво, як же розгортається битва. І чи почалася вона вже, у цьому часовому вимірі?

Я мчав уздовж мосту, що розширювався під уже ледь проясненим небом. Коли ж воно стало схожим на золоту рівнину, я замислився над Брандовою погрозою. Він сказав те, що сказав, аби лиш посіяти в мені сумніви, розворушити непевність і знизити мою ефективність? Можливо. Однак якщо він хоче Каменя, то змушений буде влаштувати засідку. Я поважав ту дивну силу, яку він здобув над Тінню. Практично неможливо було приготуватися до нападу людини, яка здатна стежити за кожним моїм кроком і миттєво переноситися в найвигіднішу позицію. Чи скоро це трапиться? Гадаю, не дуже. Спершу він бажав би розхитати мені нерви — а я й так уже доволі стомлений і напружений до краю. А мені ж захочеться відпочити й поспати — раніше чи пізніше. Байдуже, як би швидко я не мчав у пекельній гонитві, та не зміг би здолати всю дистанцію за раз.