Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Однак Абсолют завше буде там, і він кликатиме тебе, не залишаючи у спокої.

— Гаразд, виходить, нема потреби поспішати. Але я розумію, про що ти. Він набуває форми ідеалу. У кожного їх кілька. Якщо ти хочеш сказати, що я маю прагнути до них, то я згоден.

— Ні, вони — лише викривлення Абсолюту, а те, про що ти кажеш, є тільки додатковими прагненнями.

— Звісно.

— Бачу, тобі ще багато чому треба навчитися.

— Якщо ти про мій вульгарний інстинкт самозбереження, то облиш це.

Дорога повела вгору, і ми ступили на пласку місцину, що була неначе вистелена кам'яними плитами, припорошеними піском. Я йшов уперед, а гучність музики все зростала. Зрештою, крізь туман я помітив, як повільно та ритмічно рухаються нечіткі силуети. Мені знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що вони танцюють під музику.

Я продовжував іти, аж поки не роздивився постатей — це були приємні, вишукано вбрані люди, які рухалися в ритмі мелодії невидимих музикантів. Вони кружляли в складному й красивому танці. Я спинився, аби помилуватись.

— І з якої нагоди, — запитав я у Гуґі, — вечірка відбувається тут, посеред небуття?

— Вони танцюють, — відповів крук, — святкуючи твій прохід. То не смертні, а духи Часу. Вони розпочали це дурне дійство, щойно ти зайшов у долину.

— Духи?

— Так. Дивися.

Крук злетів з мого плеча, піднявся над танцюристами і покакав. Випорожнення пролетіли крізь кількох танцюристів, неначе ті були голограмами, а не впали на парчевий рукав чи шовкову спідницю. І жодна з усміхнених постатей не втратила ритму. Тоді Гуґі кілька разів каркнув і повернувся до мене.

— Навряд чи це було необхідно, — зауважив я. — Гарна ж вистава...

— Декадентство, — відмахнувся він. — І навряд чи тебе потішить, що вони передбачають твою поразку. Вони б хотіли перейти до апофеозу святкування, перш ніж вар'єте зачинять.

Та я все ж трохи постояв і помилувався, обіпершись на костур та відпочиваючи. Фігури, що їх виконували танцюристи, змінювались, аж доки одна із жінок — красуня з каштановим волоссям — опинилася біля мене. До того ніхто з танцюристів не підводив на мене погляду, наче я й не існував. Але ця жінка бездоганно вивіреним жестом кинула правою рукою щось таке, що впало мені до ніг.

Нахилившись, я зауважив, що це — дещо цікаве. Я тримав у руках срібну троянду — свій символ. Випроставшись, я причепив її до коміра плаща. Гуґі відвів погляд і промовчав. Я не мав капелюха, який можна було б зняти, тому просто вклонився тій панні. Коли я відвернувся, аби йти далі, її праве око трішки затремтіло.

Доки я йшов, земля втратила свою м'якість, а музика змовкла. Стежина ставала в'язкішою, а тумани часом розвіювалися, відкриваючи погляду лише скелі й голі рівнини. Я черпав силу з Каменя, інакше б точно впав, але помітив, що енергії вистачає на щоразу менший час.

Згодом я зголоднів і спинився, щоб доїсти рештки припасів.

Гуґі стояв на землі неподалік, спостерігаючи, як я їм.

— Визнаю, що трохи навіть захоплююся твоєю впертістю, — сказав він. — І навіть тим, що ти мав на увазі, коли говорив про ідеали. Але тільки цим. Раніше ми говорили про марність бажань і боротьби.

— Говорив ти. Це — не головний клопіт мого життя.

— А мав би бути.

— Я прожив довге життя, Гуґі. Ти ображаєш мене цими посиланнями на філософію для другокурсників. Те, що ти вважаєш узгодженість реальності марною, більше розповідає про тебе, ніж про істинний стан речей. Щиро кажучи, якщо ти й справді віриш у те, що говориш, мені тебе шкода, адже з якоїсь незбагненної причини ти перебуваєш тут, намагаючись вплинути на моє фальшиве еґо, замість того, щоби звільнитися від усього цього нонсенсу і прямувати до свого Абсолюту. Якщо ж ти не віриш у це все, то тебе посадили тут, аби затримати й розхолодити мене — а в такому разі ти марнуєш час.

Гуґі кавкнув, а тоді мовив:

— Ти ж не настільки сліпий, щоб заперечувати Абсолют, початок та кінець усього?

— Це не обов'язково для гуманітарної освіти.

— Ти визнаєш імовірність?

— Можливо, я знаю це краще за тебе, круче. Еґо, як я його розумію, існує наче перехідна стадія між раціональністю та рефлекторним буттям. Однак викреслити його означає відступити. Якщо ти походиш з Абсолюту — самозаперечуваного Всього, — чому ж хочеш повернутися назад? Невже ти настільки зневажаєш себе, що боїшся дзеркал? Чому б не зробити мандрівку вартісною? Розвиватися. Вчитися. Жити. Якщо тебе відрядили у мандри, чому ж тоді бажаєш утекти й повернутися до початкової точки? Чи твій Абсолют помилився, витворивши щось на кшталт тебе? Визнай таку ймовірність — і буде кінець історії.

Гуґі зиркнув на мене, а тоді здійнявся в повітря і полетів геть. Мабуть, щоби порадитись зі своїм підручником...

Я почув удар грому й звівся на ноги. Почав іти. Мав спробувати перегнати події.

Багато разів стежина звужувалась і розширювалась, перш ніж зникнути остаточно, залишивши мене блукати всіяною гравієм рівниною. Мандрівка все більше й більше гнітила мене, та попри все я намагався налаштувати свій ментальний компас у правильному напрямку. Я вже мало не вітав звуки грози, адже вони принаймні хоча б приблизно підказували, де північ. Звісно, все було трохи заплутано в тумані, тож я ні в чому не міг бути певним. А грім усе наростав... Дідько.