Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
За мить він повернувся і старанно обійшов мене.
— Приведіть мені його коня, — наказав він.
Раптовим поривом вітру залою прокотився шепіт. Я опустив меч.
— Прошу вибачення, — мовив сивочолий. — Ми б не хотіли сваритися з таким, як ви. Знайдемо собі харч деінде. Сподіваюся, ви не ображаєтеся?
Коротун у шкіряному фартуху відв'язав Зірку й пішов до нас. Завсідники відступали, пропускаючи його.
Я зітхнув.
— Вважатимемо, що все вирішилося. Пробачмо і забудьмо, — сказав я.
Гном схопив кухоль з найближчого стола і простягнув мені. Побачивши вираз мого обличчя, він відсьорбнув з нього першим.
— То, може, вип'єте з нами?
— Чому б ні? — видав я й осушив посудину разом з місцевим князьком.
Він зригнув та ощирився.
— То лише на маленький ковточок для чоловіка ваших розмірів, — сказав гном. — Дайте-но я принесу вам ще, на коня.
Ель був смачний, а після моїх вправлянь пити хотілося неймовірно.
— Згода.
Коли до мене підвели Зірку, чоловічок наказав принести ще випивки.
— Можете обкрутити віжки навколо он того гака, — він вказав на виступ унизу біля дверного прорізу. — З вашим конем нічого не трапиться.
Кивнувши, я так і зробив. М'ясник пішов геть. Більше ніхто на мене не витріщався. Принесли джбан із варивом, і коротун наповнив по вінця наші кухлі. Один зі скрипалів затягнув нову мелодію. За мить до нього приєднався ще один.
— Присядьте, — запропонував господар, штовхнувши ногою лаву в мій бік. — Туліться й далі спиною до стіни, якщо хочете. Проте жодних хитрувань з нашого боку не буде.
Я вмостився, а він обігнув стіл і впав навпроти мене. Між нами стояв джбан. Було приємно хоч ненадовго посидіти ось так, дати мозку короткий перепочинок від мандрівки, пити темний ель і слухати жвавий мотивчик.
— Вдруге я не проситиму вибачення, — виголосив мій співрозмовник. — І пояснювати теж нічого не буду. Ми обидва знаємо, що це було непорозуміння. Однак легко помітити, що право на вашому боці, — він усміхнувся і підморгнув. — Я теж вважатиму, що все вирішилося. Ми не голодуватимемо. Просто сьогодні банкету не буде. Яку ж милу коштовність ви носите... Розкажіть мені про неї.
— Звичайнісінький собі камінь, — сказав я.
Знову почалися танці. Голоси стали гучнішими. Я впорався зі своїм питвом, і коротун ще раз наповнив кухоль. Палахкотіло полум'я. Нічний холод покидав мої кістки.
— Затишна у вас тут місцинка, — зауважив я.
— Що ж, так і є. Уже й не згадаєш, скільки вона служить нам вірою і правдою. Хочете, влаштуємо для вас великі оглядини?
— Дякую, але ні.
— Я не сподівався, що ви погодитеся, але гостинність зобов'язувала запропонувати. Якщо бажаєте, можете потанцювати з нами.
Заперечно похитавши головою, я засміявся. Думка про те, що гопцюватиму тут, нагадала про Свіфта.
— Усе одно спасибі.
Господар дістав глиняну люльку і заходився набивати її. Я почистив свою і зробив те саме. Якимось чином небезпека, здавалося, минула. Цей коротун був доволі доброзичливим, а решта зі своєю музикою й танцями видавались й узагалі безпечними.
Але все-таки... Я пригадував казки з інших країв, що лежали далеко-далеко звідси... Прокинешся вранці голим посеред якогось поля, і сліду від печери не зостанеться... Знав я таке...
Кілька кухлів не видавались особливо небезпечними. Я зігрівся, а верески волинок та виття скрипок тішили вухо після скажених мозковивертальних віражів пекельної їзди. Притулившись до стіни, я випустив дим — спостерігав за танцями.
Коротун усе говорив і говорив. Інші не зважали на мене. Добре. Господар переповідав мені якісь неймовірні байки про лицарів, війни та скарби. Хоч і слухав краєм вуха, його голос заколисував, і я навіть кілька разів хмикнув.
Однак зсередини похмуріша і мудріша частка мене застерігала: «Гаразд, Корвіне, з тебе досить. Час їхати геть».
Але якимось магічним чином мій кухоль знову наливався по вінця, і я пив з нього. Ще один. Іще один ковток нічого не змінить.
«Ні, — казала інша частинка мене, — він бреше і зачаровує тебе. Хіба ти не відчуваєш цього?»
Я сумнівався, що такому ось гномові до снаги мене перепити. Але я стомився і майже нічого не їв. Найімовірніше, правильніше було б...
Я відчув, що куняю. Поклав люльку на стіл. Коли я кліпав, щоразу здавалося, ніби часу для розплющування очей потрібно все більше. Мені було тепло, а втомлені м'язи повнилися солодким занімінням.
Я знову задрімав. Спробував подумати про свою місію, про особисту безпеку, про Зірку... Щось пробурмотів... за склеєними повіками я був ледь-ледь при тямі. Так приємно, хотілося продовжити це відчуття ще на пів хвилинки...
Музичний голос гнома став монотонним і переріс у гудіння. Не мало значення, що він там говорив...
Зірка заіржала.
Я різко випрямився, очі розширилися. Видовище, що відкрилося мені, миттю зняло полуду з очей. Музиканти продовжували грати, але ніхто більше не танцював. Усі коротуни тихо сунули на мене. Кожен щось тримав у руках — хто флягу, хто ломаку, а хто ніж. Гном у шкіряному фартуху розмахував різницьким ножем. Мій співрозмовник учепився в міцну палицю, що до того стояла біля стіни. Кілька чоловічків вирішили нападати на мене з меблями у руках. Більшість з них виринули з проходу біля каміна — вони озброїлися каменями і кийками. Будь-який натяк на веселощі зник, а на їхніх обличчях застигли або гримаси ненависті, або гидотні посмішки.
Гнів повернувся до мене. Але він палав уже не так яскраво, як минулого разу. Бачачи перед собою натовп, я зовсім не хотів битися з ним. Розсудливість угамувала мої почуття. У мене було завдання. Я не повинен ризикувати головою, якщо є альтернативні варіанти вирішення питання. Але я був певен, що цього разу язик без кісток не допоможе мені втекти.
Я глибоко вдихнув. Бачив, що вони вже готові напасти на мене, і раптом згадав Бранда та Бенедикта в Tip-на Ноґті. А Бранд же навіть не був повністю налаштований на Камінь. Я знову почерпнув сили з цього вогненного кулона, приготувавшись дати відсіч, якщо до цього дійде. Але спершу хотів ударити по їхній нервовій системі.
Не знав напевно, як Бранд оте все виробляв, тому просто потягнувся через Камінь, як я робив це, коли впливав на погоду. Дивно, але музика продовжувала грати, неначе теперішні дії коротунів були лишень зловісним продовженням їхнього танцю.
— Не ворушіться, — підводячись, сказав я гучним вольовим голосом. — Замріть. Оберніться на статуї. Усі ви.
Я відчув важке гупання всередині та ззовні грудей. Червоні сили рвалися з мене назовні точнісінько так само, коли я використовував Камінь.
Мої крихітні нападники застигли на місці. Найближчі стояли як укопані, тільки на віддалі помітно було якесь ворушіння. Потім скажено верескнула волинка, і скрипки затихли. Я й досі не знаю: музики змовкли через мої чари чи просто заціпеніли, побачивши, як я встаю.
Величезні хвилі сили, що прокочували крізь мене, затопили всіх присутніх, занурюючи їх у матрицю, що постійно звужувалась. Я розумів, що їх полонила моя воля, тому виліз і відв'язав Зірку.
Нападників я не відпускав — зосередився на них так сильно, неначе переходив між Тінями. Зірка йшла за мною до виходу. Обернувшись, я востаннє поглянув на застигле панство і підштовхнув Зірку сходами догори. Я все прислухався, але знизу не долинало жодних звуків.
Коли ми вийшли з печери, вранішня зоря вже запалила схід. Сівши у сідло, я почув віддалені звуки скрипки. Через мить волинки також приєдналися до мелодії. Здавалося, їм було байдуже — перемогли вони чи програли у протистоянні зі мною. Свято має тривати.
Коли я повернув на схід, з дверного прорізу, крізь який я нещодавно вийшов, до мене долинув окрик. То був вождь карликів, з яким я сьогодні пив[106]. Я натягнув віжки, щоби краще його розчути.
— Куди ви прямуєте? — звернувся він до мене.
Чому би й ні?
— До краю землі! — гукнув я.
106
Істоти, яких описав Р. Желязни, дуже нагадують лепреконів з ірландських народних казок та легенд. На це нятакають їхні зелені жупани і згадка про сон «п'яного ірландця».