Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Панна, — відповіла жінка.

Я вигнув брову.

— Дякую, Панно. Ви оселились у цьому місці?

Вона кивнула і стала навколішки, щоб розкрити кошик.

— Так, мій павільйон ось там, за озером.

Панна кивнула головою на схід — у напрямку Чорної дороги.

— Зрозуміло, — відказав я.

Їжа і вино в кошику видавалися справжніми, свіжими й апетитними — значно кращими за мій подорожній запас. Втім, підозри залишились при мені.

— Розділите обід зі мною? — запитала вона.

— Якщо бажаєте.

— Бажаю.

— Чудово.

Панна розстелила скатертину й, сівши навпроти мене, витягнула з кошика їжу та розклала між нами. Вона, сервіруючи страви, похапцем скуштувала все сама. Я почувався при цьому трішки ницо, але зовсім трішки. Це була дивна місцина для проживання самотньої жінки, готової прибігти на порятунок до першого-ліпшого чужинця, котрий проїжджає тут. Під час нашої першої зустрічі Дара також годувала мене; а оскільки я наближався до кінця подорожі, то все ближчими ставали місця ворожої сили. Ще й Чорна дорога була зовсім поруч, а Панна час від часу зиркала на мій Камінь.

Втім, ми чудово провели час, ближче познайомившись під час вечері. Жінка була ідеальним слухачем: сміялася з усіх моїх жартів і змушувала розказувати про себе. Практично весь час Панна підтримувала зоровий контакт, і наші пальці зустрічалися, коли ми передавали щось одне одному. Якщо вона й дурила мене, то робила це надзвичайно приємно.

Доки ми вечеряли й розмовляли, я продовжував стежити за рухом невідворотного грозового фронту. Він нарешті подолав гірський хребет і навіть перетнув його, а тоді почав повільно спускатися з найвищого схилу. Прибираючи скатертину, Панна зауважила напрямок мого погляду і кивнула.

— Так, буря наближається, — сказала вона, сховавши останні столові набори в кошик. Сіла біля мене й дістала вино і наші келихи. — Випиймо за неї?

— Я вип'ю з вами, але не за неї.

Вона наповнила келихи.

— Це не має значення, — мовила вона, — не тепер, — вона поклала свою долоню на мою і передала мені келих.

Узявши його, я поглянув на жінку. Вона усміхнулася й торкнулась краєм свого келиха до мого. Ми випили.

— Ходімо тепер до мого павільйону, — сказала Панна і взяла мене за руку. — Приємно проведемо кілька годин, що зосталися.

— Дякую, — мовив я. — Іншого разу такий відпочинок став би чудовим десертом до розкішної вечері. Але, на жаль, мушу йти. Обов'язок кличе, а час підганяє. Я маю місію.

— Гаразд, — відказала вона. — Це не настільки важливо. Я знаю все про вашу місію. Проте це також уже не важливо.

— Он як? Мушу визнати, я підозрював, що ви запросите мене на закриту вечірку, яка завершиться для мене самотнім блуканням по якомусь холодному схилу, якщо я погоджуся.

Вона засміялася.

— А я мушу визнати, що мала намір саме так вас і використати, Корвіне. Але вже ні.

— Чому ж ні?

Вона вказала на лінію розриву.

— Більше нема потреби вас затримувати. Ось це свідчить про перемогу Дворів. Ніхто більше не здатен що-небудь зробити, аби зупинити наступ Хаосу.

Я знизав плечима, і вона знову наповнила наші келихи.

— Але мені не хотілося б, щоб ви залишали мене зараз, — продовжувала Панна. — За кілька годин буря наздожене нас. Чому б не провести останній час у компанії одне одного? Навіть нема потреби йти до мого павільйону.

Я нахилив голову, і Панна підсунулася ближче до мене. Дідько. Жінка й пляшка — я завжди казав, що саме так і хотів би закінчити свої дні. Ковтнув ще трохи вина. Можливо, вона мала слушність. Але я подумав про ту подобу жінки, що заманила мене в пастку на Чорній дорозі, коли я залишав Авалон. Спершу я хотів допомогти їй, та потім підпав під її надприродні чари — а коли зняв з незнайомки маску, то побачив, що під нею нічого немає. Було до біса страшно. Але щоби не надто вдаватись у філософію, кожен має різноманітний набір масок для будь-яких ситуацій. Я чув, що популярні психологи вже багато років воюють з ними. Втім, я не раз захоплювався людьми з першого погляду, а тоді починав ненавидіти їх, пізнавши ближче. Іноді вони скидалися на ту жінку-примару — під маскою в них не було нічого. Я дійшов висновку, що маска іноді краща за її відсутність. І все ж... Жінка, яку я притискав до себе, справді могла бути монстром усередині. Певно, так і було. А більшість з нас хіба ні? Я міг придумати й гірші способи піти у засвіти, якби надумав здатися просто зараз. Вона мені сподобалася.

Я допив вино. Панна хотіла налити мені ще, але я зупинив її руку.

Вона поглянула на мене, а я у відповідь всміхнувся.

— Ви майже переконали мене, — мовив я.

Потім чотирма цілунками заплющив їй очі, щоб не розбивати чарів, а тоді відійшов і осідлав Зірку. Хоч очерет і не зів'яв, але він мав слушність, що в лісі змовк пташиний гам. До біса важко кермувати цією залізницею[108].

— Прощавайте, Панно[109]!