Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Промайнули рожеві, помаранчеві й зелені тумани, кружляючи навколо й виповнюючи світ. Земля дзвеніла під нами, як метал. Вряди-годи вгорі бриніли музичні тони, неначе дзенькіт кришталю. Мої думки танцювали. Спогади про безліч світів приходили й зникали у випадковому порядку. Ґанелон, мій друг-ворог, мій батько та мій ворог-друг, з'являвся і зникав, зникав і з'являвся. Якось один з них запитав, хто має право на трон. Я гадав тоді, що це Ґанелон, якого просто цікавило, які в кожного з нас мотивації. Але тепер знаю — то був тато, який хотів знати мої почуття. Він обміркував, а тоді прийняв своє рішення. А я відмовляюся. Чи в тому винні зупинка мого розвитку, бажання звільнитися від такого клопоту, якесь раптове осяяння чи ж все, що я пережив за останні кілька років — усе це повільно зростало в мені, даруючи осмисленіший погляд на важку долю монарха (якщо не брати до уваги коротких митей слави) — не знаю. Я пригадував своє життя в Тіні Земля — як віддавав накази і корився їм. Переді мною пропливали обличчя друзів, ворогів, дружин, коханок, родичів — усе це були люди, яких я знав протягом століть. Здавалося, Лоррейн киває мені. Сміється Мойра, ридає Дейдра. Я знову бився з Еріком. Пригадав перший прохід Лабіринтом, ще коли я був хлопчиком, а потім — іще один, коли пам'ять крок за кроком поверталася до мене. Убивства, крадіжки, шахрайства і зваби також поверталися, бо, як казав Меллорі, вони були там[102]. Однак я не міг правильно розташувати їх у рамках часу. Не було значних хвилювань, адже й провини великої не було. Час, час і ще більше часу пом'якшили гострі кути, змінивши мене. Я сприймав минулі образи себе як різних людей — неначе знайомців, яких переріс. Навіть дивувавсь, як узагалі міг бути деякими з них. Доки я мчав уперед, сцени з минулого оживали в тумані навколо мене. І без жодних поетичних перебільшень. Битви, в яких я брав участь, набували фізичної форми, якщо не зважати на повну відсутність звуку, — спалахи зброї, барви уніформ, стяги й кров. І люди — більшість із яких давно вже мертві — вийшли з моєї пам'яті, німо оживаючи довкола. Ніхто з них не був членом моєї родини, але всі ці люди щось колись означали для мене. Тут не було жодного системного підходу. Йшлося як про шляхетні вчинки, так і про ганебні, про друзів та ворогів; і ніхто з людей, яких я проминав, не помічав моєї присутності — усі були захоплені давно минулим алгоритмом дій. Тоді я замислився про природу місця, крізь яке проїжджав. Чи була це розбавлена версія Tip-на Ноґта, на околицях якого перебувала чутлива до мозкових хвиль речовина, що проектувала навколо мене панораму «Це твоє життя»[103]? Чи в мене просто починаються галюцинації? Я був стомленим, схвильованим, знервованим і засмученим, ще й рухався шляхом, який м'яко, але постійно стимулював чуття, заводячи в марення... Насправді, я збагнув, що недавно втратив контроль над Тінню, і тепер просто мандрував уздовж цієї місцевості, загнаний цим видовищем у пастку озовнішненого нарцисизму... Збагнув, що маю зупинитись і відпочити — можливо, навіть поспати, — але боявся робити це саме тут. Я мав вирватися і дістатися до спокійнішого, безлюднішого місця...
Я викривив довкілля. Перекрутив усе. І вирвався.
Уже скоро я їхав крізь сувору скелясту місцину і дістався до бажаної печери.
Ми заїхали всередину, і я подбав про Зірку. Випив та з'їв рівно стільки, аби лиш утамувати голод. Багаття не розпалював. Я загорнувся в плащ і принесену із собою ковдру. Стиснувши правицею Ґрейсвандір, ліг обличчям до темряви, що простягалася за виходом з печери.
Мені було трохи зле. Я знав, що Бранд — брехун, і все ж його слова схвилювали мене.
Але я завжди мав хист швидко засинати, тож заплющив очі й заснув.
5
Я прокинувся, відчувши чиюсь присутність. Або, можливо, це були якийсь шум та відчуття чиєїсь присутності. Що б там не було, але я прокинувся і був певен, що не сам. Міцно стиснув Ґрейсвандір і розплющив очі. Більше не ворушився.
Печеру заливало м'яке, схоже на місячне світло. Всередині застигла, ймовірно, людська постать. Освітлення було настільки погане, що я не міг точно сказати: стоїть новоприбулий до мене обличчям чи спиною. Але за мить він ступив крок мені назустріч.
Я скочив на ноги, вістря меча вперлося в груди невідомого. Він застиг.
— Мир, — промовив чоловічий голос на тарі. — Я лише шукав сховок від бурі. Можна, я розділю з тобою печеру?
— Якої бурі? — запитав я.
Відповіддю мені були принесені з поривом вітру гуркіт грому і запах дощу.
— Гаразд, це таки схоже на правду, — сказав я. — Розташовуйся.
Він сів глибоко в печері, біля правої стіни. Склавши ковдру кілька разів, я сів навпроти чоловіка. Нас розділяло близько чотирьох метрів. Я намацав люльку і дістав її, а тоді спробував запалити сірник, який приніс із Тіні Земля. Він спалахнув, урятувавши мене від купи проблем. Тютюн, змішуючись із вологим бризом, гарно пахнув. Я наслухав звуки дощу і придивлявся до темного силуету мого сусіда. Я саме обдумував кілька можливих небезпек, як до мене звернувся голос, який не належав Бранду.
— Це неприродна буря.
— Он як? Чому?
— По-перше, вона йде з півночі. У цю пору року бурі ніколи не приходять з півночі.
— Так і пишеться історія.
— До того ж я ще ніколи не бачив, щоби буря так поводилась. Увесь день спостерігав за її наближенням — суцільна лінія, що рухається повільно, а фронт нагадує пластини зі скла. Так багато блискавок, що вона скидається на комаху-монстра зі сотнею сяючих лап. Вельми неприродно. А після неї все викривляється.
— Подібне буває під час дощу.
— Але не так. Здається, що все змінило свої обриси. Попливло. Неначе буря плавить світ або забирає його форму.
Я здригнувся — вирішив, що вже достатньо далеко від темних хвиль, тож можу трохи відпочити. Хоча чоловік міг помилятись, і це була звичайна незвична буря. Але ризикувати не хотілося. Підвівшись, я став спиною до входу. Свиснув.
Жодної відповіді. Я повернувся назад і понишпорив навколо.
— Щось трапилося?
— Мій кінь зник.
— Може, він пішов?
— Певно. Хоч я гадав, що Зірка має більше мізків.
Я пройшов до входу в печеру, але так нічого й не побачив. Змок до нитки і повернувся назад до лівої стіни.
— Як на мене, то це схоже на звичайнісіньку бурю, — сказав я. — У горах вони ще й не такі бувають.
— Ти, мабуть, знаєш ці землі краще за мене?
— Ні, я просто мандрую і збираюся не зупинятися.
Я доторкнувся до Каменя. Свідомістю занурився в нього, а потім рушив угору й назовні. Наказав бурі, яку відчував довкола себе, піти геть — червоні пульсації енергії співвідносилися з моїм серцебиттям. Я обіперся на стіну, знайшов іще один сірник і розкурив люльку. Навіть силам, якими я маніпулював, потрібно було трохи часу, аби впоратися з таким великим штормовим фронтом.
— Довго вона не бушуватиме, — запевнив я.
— Звідки ти можеш знати?
— Привілейовані джерела інформації.
Чоловік усміхнувся.
— Якщо вірити деяким оповідям, то саме так і кінчається світ[104],— усе почнеться з дивної бурі, що прийде з півночі.
— Так і є, — сказав я. — Це саме вона. Гадаю, нема чого хвилюватися. Так чи інакше, але скоро все закінчиться.
102
Натяк на фразу альпініста Джорджа Меллорі, першого підкорювача Евересту. Коли журналіст запитав у нього: «Навіщо підкорювати Еверест?», Меллорі відповів: «Тому, що він є».
103
«Це твоє життя» («This Is Your Life») — американське радіо- (1948-1952) й теледокументальне (1952—1961) реаліті-шоу.
104
Рядок з поеми Томаса Стернза Еліота «Порожні люди» (у перекладі О. Мокровольського).