Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

5

Я прокинувся, відчувши чиюсь присутність. Або, можливо, це були якийсь шум та відчуття чиєїсь присутності. Що б там не було, але я прокинувся і був певен, що не сам. Міцно стиснув Ґрейсвандір і розплющив очі. Більше не ворушився.

Печеру заливало м'яке, схоже на місячне світло. Всередині застигла, ймовірно, людська постать. Освітлення було настільки погане, що я не міг точно сказати: стоїть новоприбулий до мене обличчям чи спиною. Але за мить він ступив крок мені назустріч.

Я скочив на ноги, вістря меча вперлося в груди невідомого. Він застиг.

— Мир, — промовив чоловічий голос на тарі. — Я лише шукав сховок від бурі. Можна, я розділю з тобою печеру?

— Якої бурі? — запитав я.

Відповіддю мені були принесені з поривом вітру гуркіт грому і запах дощу.

— Гаразд, це таки схоже на правду, — сказав я. — Розташовуйся.

Він сів глибоко в печері, біля правої стіни. Склавши ковдру кілька разів, я сів навпроти чоловіка. Нас розділяло близько чотирьох метрів. Я намацав люльку і дістав її, а тоді спробував запалити сірник, який приніс із Тіні Земля. Він спалахнув, урятувавши мене від купи проблем. Тютюн, змішуючись із вологим бризом, гарно пахнув. Я наслухав звуки дощу і придивлявся до темного силуету мого сусіда. Я саме обдумував кілька можливих небезпек, як до мене звернувся голос, який не належав Бранду.

— Це неприродна буря.

— Он як? Чому?

— По-перше, вона йде з півночі. У цю пору року бурі ніколи не приходять з півночі.

— Так і пишеться історія.

— До того ж я ще ніколи не бачив, щоби буря так поводилась. Увесь день спостерігав за її наближенням — суцільна лінія, що рухається повільно, а фронт нагадує пластини зі скла. Так багато блискавок, що вона скидається на комаху-монстра зі сотнею сяючих лап. Вельми неприродно. А після неї все викривляється.

— Подібне буває під час дощу.

— Але не так. Здається, що все змінило свої обриси. Попливло. Неначе буря плавить світ або забирає його форму.

Я здригнувся — вирішив, що вже достатньо далеко від темних хвиль, тож можу трохи відпочити. Хоча чоловік міг помилятись, і це була звичайна незвична буря. Але ризикувати не хотілося. Підвівшись, я став спиною до входу. Свиснув.

Жодної відповіді. Я повернувся назад і понишпорив навколо.

— Щось трапилося?

— Мій кінь зник.

— Може, він пішов?

— Певно. Хоч я гадав, що Зірка має більше мізків.

Я пройшов до входу в печеру, але так нічого й не побачив. Змок до нитки і повернувся назад до лівої стіни.

— Як на мене, то це схоже на звичайнісіньку бурю, — сказав я. — У горах вони ще й не такі бувають.

— Ти, мабуть, знаєш ці землі краще за мене?

— Ні, я просто мандрую і збираюся не зупинятися.

Я доторкнувся до Каменя. Свідомістю занурився в нього, а потім рушив угору й назовні. Наказав бурі, яку відчував довкола себе, піти геть — червоні пульсації енергії співвідносилися з моїм серцебиттям. Я обіперся на стіну, знайшов іще один сірник і розкурив люльку. Навіть силам, якими я маніпулював, потрібно було трохи часу, аби впоратися з таким великим штормовим фронтом.

— Довго вона не бушуватиме, — запевнив я.

— Звідки ти можеш знати?

— Привілейовані джерела інформації.

Чоловік усміхнувся.

— Якщо вірити деяким оповідям, то саме так і кінчається світ[104],— усе почнеться з дивної бурі, що прийде з півночі.

— Так і є, — сказав я. — Це саме вона. Гадаю, нема чого хвилюватися. Так чи інакше, але скоро все закінчиться.