Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
Ченці похнюпили голови і не посміли й слова сказати. Уленшпігель помітив, що вони знову почали тремтіти.
— Ми знову голодні, добрий солдатику, — сказали вони.
Тоді озвався хазяїн барки:
— Хто завжди п’є, хоч скільки дай? Сухий пісок. Хто завжди пхає у свою пельку? Чернець.
Проте Уленшпігель пішов до міста, купив там хліба, шинки і великий дзбан пива.
— Їжте й пийте, — сказав він. — Ви наші полонені, але я вас урятую, якщо тільки зможу. Слово солдата — золото.
— Нащо ти їх годуєш? Вони ж тобі не заплатять, — казали негідники-солдати і почали нишком перешіптуватись: — Він обіцяв їх урятувати, треба за ним дивитися.
На світанку вони прибули в Бріль. Брама перед ними відчинилась, і voetlooper — гонець — побіг доповісти мессіру де Люме про їхнє прибуття.
Отримавши цю звістку, той поквапно одягнувся, сів на коня і в супроводі кількох вершників та озброєних піхотинців поїхав до брами.
І тут Уленшпігель удруге побачив лютого адмірала, одягнутого, як вельможний пан, що живе в розкошах.
— Здорові були, шановні панотчики, — глузливо сказав він. — Покажіть-но руки. А де кров графа Егмонта і графа Горна? Ви мені показуєте білі лапи, а на них же їхня кров!
Чернець, на ім’я Леопард, відповів:
— Роби з нами що хочеш. Ми ченці. Ніхто за нас не заступиться.
— Він правильно сказав, — озвався Уленшпігель, — бо чернець порвав з усім світом, з батьком, з матір’ю, з братом, сестрою, дружиною і коханою і в останню годину йому ні до кого звернутися. А все-таки, ваша вельможність, я спробую це зробити. Капітан Марін, підписуючи капітуляцію Горкума, дав обіцянку, що ченці будуть випущені на свободу нарівні з усіма. А тим часом вони були затримані без усякої на те причини. Я чув, що їх мають повісити. Монсеньйоре, уклінно прошу вас помилувати їх, бо слово солдата — золото.
— А ти хто такий? — запитав мессір де Люме.
— Монсеньйоре, — відповів Уленшпігель, — я фламандець, з прекрасної країни Фландрії, і селянин, і благородний дворянин — усе разом. Тиняюся по світу, хвалю все гарне і добре, глузую з глупоти на весь голос. Я і вас вихвалятиму, якщо ви додержите обіцянки, даної капітаном: адже слово солдата — золото.
Але солдати-негідники, що супроводили ченців, сказали:
— Монсеньйоре, він зрадник. Він обіцяв їх урятувати, давав їм хліб, ковбасу, шинку, пиво, а нам нічого.
Мессір де Люме звернувся до Уленшпігеля:
— Фламандський бродяго, ти потураєш ченцям, то й будеш повішений разом із ними.
— Не боюсь, — відповів Уленшпігель, — а слово солдата — золото.
— Чого це ти так розходився? — мовив де Люме.
— Попіл б’ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
Ченців зачинили в повітці, а разом з ними й Уленшпігеля. Тут вони хотіли одвернути його від єресі богословськими аргументами, але він, слухаючи їх, заснув.
Тим часом як де Люме сидів за столом, повним наїдків і напоїв, із Горкума прибув посланець від капітана Маріна з копією листа Мовчазного, принца Оранського, де наказувалось: «Представникам влади як у містах, так і на селі охороняти права й безпеку духівництва так само, як і всіх інших станів».
Гонець попросив провести його до самого де Люме, щоб віддати у власні руки копію листа.
— А де оригінал? — запитав його де Люме.
— У мого начальника Маріна, — відповів посланець.
— І цей мужлай сміє посилати мені копію! — скрикнув де Люме. — Де твоя перепустка?
— Ось, монсеньйоре, — відповів посланець.
Мессір де Люме почав голосно читати:
— «Монсеньйор і капітан Марін Бранд наказує всім начальникам, губернаторам і урядовим особам республіки вільно пропускати…»
Де Люме грюкнув по столу кулаком і розірвав перепустку.
— Боже милий! — вигукнув він. — Куди вже суне носа цей голодранець Марін! Таж він, поки не взяв Бріля, радий би був гнилого оселедця згризти. Величає себе монсеньйором і капітаном і посилає мені свої накази! Він наказує! Скажи своєму начальникові, хоч він і капітан, і монсеньйор, хоч він наказує і командує, а ченці будуть повішені, і то негайно, а разом з ними і ти, якщо цієї ж миті не зникнеш з-перед моїх очей.
І він так штурхонув гінця ногою, що той кулею вилетів із кімнати.
— Пити! — загорлав він. — Чи ви бачили такого нахабу, як Марін? Мене аж занудило від люті. Негайно ж повісити ченців у повітці, а цей фламандський пройдисвіт хай дивиться, як їх будуть вішати, і хай потім прийде до мене після страти. Побачимо, чи він тоді посміє сказати, що я погано вчинив. Боже милий! На якого біса всі оці горщики й склянки?