Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
Тифліс вночі
Небесної уламок чаші впав униз,
І зорі заблищали під ногами —
Чи справді ж то внизу Тифліс,
Окреслений огнями.
Весь час вгорі мінивсь небесний килим,
Немов красуня, кольори перебирав
І став нарешті синій, синій
Купатися у росах трав.
Навколо мовчки вартували гори,
І золотилась голова Казбека —
Немов маяк в небесному просторі,
І близько і далеко…
І стали загоратись очи в міста,
І стали з неба зорі падать,
І гаптувати темний оксамит
Чорноволоса ніч огненними нитками…
Аероплан крилом рожевим угорі майнув —
На ньому там ще день, а тут вже ніч —
Чи на Казбек він держить смілу путь,
Чи відпочити сяде в низині…
Здригнувсь Казбек… Померк, загас ліхтар,
Війнуло холодом з міжгір’я,
І гори постіль стали слати з хмар…
І тихне туркотіння птиці-звіря…
Але огненно скреготять трамваї,
Ображена шумить внизу Кура —
А огники біжать, біжать без краю,
Мов з ліхтарями дітвора.
Вечір у Мінгрелії
Сонце червоне гасне за морем,
Хмари на обрію хижо чатують.
Змієм залізним врізаємось в гори,
Будимо рухом тишу німую.
Крадуться хмари, хочуть лукаві
Сонце од гір і од моря сховати —
І на верхів’ях – смуга кривава
Креслить в снігах позолотисті ґрати.
Так коло обрію – замки й фортеці,
Чорні обрамлено золотом мури:
Золото з кров’ю і ніби здається
Давнє минуле в хмарах заснуло.
І в гомінливії води Ріона
Потяг упертий – нафта й залізо —
Дивиться пильно оком червоним,
Криком сумирність вечірнюю ниже.
З нами, як друзі, юні тополі
З потягом поруч до сонця побігли.
Тіні бузкові по синьому полю
Тануть і никнуть в туманній глибині…
Гори стають холодніші й синіші,
Тихше Ріон покотив свої хвилі…
Ніби здається, що й потяг наш тихше
До потемнілого обрію лине.
На місто стомлене…
На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря в ніч пило міцную прохолоду,
А ранком – почепилась блідо-сиза вогкість
На будинки, мости, на води…
Там, десь за обрієм, вона спросоння дише.
Її – цю ніч поцілувало літо,
Прийшло, промовило: «Ще спиш?»
І нахилилося, в тумани оповите.
Спросоння кліпнула й зідхнула —
Приснились: золото і листя шелест,
І роси ранкові, й дзвінкі осінні луни,
Коли кривавий лист дорогу стеле…
Зідхнула ласкаво, промовила: цілуй! —
Змутніла неба синяя емаль,
І вулиці повив серпанком ніжний сум,
Заводи одягла вуаль…
А вдень – буяла літа перемога —
Останні ласки – огневі…
Будинки літу цілували ноги
І слали погляди з-під довгих вій…
Асфальти дихали жадібно і смолисто
І заховатися спішили в тінь —
Востаннє літо цілувало місто,
Йдучи в прозору далечінь.
Олекса Слісаренко
Справжнє прізвище Олекса Снісар. Народився 28.03.1891 р. на хуторі Конівцов Вовчанського повіту на Харківщині. У 1912 р., після того, як закінчив Харківську хліборобську школу з дипломом агронома, його мобілізували до війська. На фронті заслужив офіцерське звання. Всього служба в армії зайняла шість років, протягом яких О. Слісаренко майже нічого не писав.
Перейти на страницу: