Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— От лихо! — безпорадно вигукнув він.— Що ж я вдію, я в цьому випадку безсилий.

Черниця все тримала руку в хлопця на чолі. Чергова сестра опускала криваві клапті у відро, нікельована покришка якого відкидала на стіну тремтливі зайчики.

Лікар замислено втупився в підлогу, та раптом підвів голову, ще раз поглянув на малого й метнувся до дверей.

— Треба подивитися, що з нею.

— Я вам не потрібна? — навздогін йому спитала чергова сестра.

Він озирнувся вже з-за порога:

— Ні, залишайтесь тут, підготуйте хлопця до рентгену й, може, заведіть історію хвороби.

Хлопчик лежав так само спокійно. Чергова сестра й собі підійшла до канапи.

— Твоя мати знає, що з тобою сталося? — запитала черниця.

— Мати померла.

Про батька черниця вже не зважилася запитати.

— Кого повідомити?

— Старшого брата, тільки його ще немає вдома, а дітлахам треба було б переказати, вони тепер там самі.

— Яким дітлахам?

— Гансові з Адольфом, вони чекають, коли я прийду й дам їм попоїсти.

— А де працює твій старший брат?

Хлопчик мовчав, і черниця більше не перепитувала.

— Будете писати?

Сестра кивнула головою й рушила до маленького білого столика, заставленого ліками й пробірками. Вона присунула до себе чорнильницю, вмочила перо й розгладила лівою рукою білий аркуш.

— Як твоє прізвище?

— Бекер.

— Якої ти віри?

— Ніякої. Я не хрещений.

Черниця здригнулася, обличчя сестри залишилося незворушне.

— І коли ж ти народився?

— Тридцять третього року... десятого вересня.

— Ходиш до школи, так?

— Еге.

— А... звати як? — пошепки підказала черниці сестра.

— Так... Як тебе звати?

— Гріні.

— Як? — Жінки з усміхом перезирнулися.

— Гріні,— відповів хлопчик поволі й сердито, як звичайно відповідають на такі запитання люди, що мають незвичні імена.

— Через «і»? — спитала чергова сестра.

— Еге ж, через двоє «і».— Й він повторив: — Гріні.

Його було звати, власне, Лоенгрін, він народився тридцять третього року, під той час, коли на Вагнерових роковинах у Байрейті в кожній кінохроніці почали показувати портрети Гітлера. Та мати завжди звала його Гріні.

Раптом до палати вбіг лікар. Очі його застелилися туманом з надмірної втоми, і на обличчя, молоде, але вже добре позначене зморшками, впали пасма білявого ріденького чуба...

— Ідіть негайно, обидві, негайно! Чи не зарадить ще одне переливання крові? Швидше!

Черниця повела очима на хлопчика.

— Так, так! — скрикнув лікар.— Ненадовго його цілком можна лишити самого.

— Ти полежиш тихенько, Гріні? — мовила черниця.

— Атож,— відказав хлопець.

Аж як вони вийшли, з очей у нього полилися сльози. Так наче досі рука черниці в нього на чолі не давала їм политись. Він плакав не з болю, а зі щастя. І все-таки з болю й зі страху. Тільки коли він думав про дітей, то плакав з болю, а тому намагався не думати про них, бо хотів плакати зі щастя. Йому ще зроду не було так добре, як тепер, після ін'єкції. Всередині наче текло якесь чарівниче тепле молоко, від якого йому ніби туманіло й заразом чудово яснішало в голові, а в роті був такий гарний, незвичайний смак, такого він ніколи ще не відчував. Та він не міг не думати про дітлахів. Губерт не прийде аж до завтрашнього ранку, батько повернеться хіба що за три тижні, а мати... Діти там самі-самісінькі, і він добре знав, як вони дослухаються, аби тільки що ступнуло чи бодай зашаруділо за дверми на сходах, а там стільки того шарудіння й стільки жалю дітлахам Мала надія, що до них зазирне пані Гросман, вона ніколи не заходила, то чого б тепер надумала? Вона ж не знає, що він... що з ним сталася халепа. Мабуть, Ганс утихомирюватиме Адольфа, але Ганс сам такий тонкосльозий, аби що — зараз у плач. Напевне, Адольф утішатиме Ганса, та Адольфові лише п'ять, а Гансові вже вісім, мабуть-таки Ганс умовлятиме Адольфа. Але Ганс такий страшенно тонкосльозий Адольф кріпший. А найскоріш, вони обидва плакатимуть, бо десь на сьому їх уже зовсім не тягне бавитись, вони хочуть їсти й знають, що о пів на восьму прийде він і нагодує їх. А самі взяти собі хліба вони не наважаться, ні, нізащо не наважаться, він надто суворо заборонив їм брати хліб, як вони були разів зо два з їли геть усю пайку на тиждень. Вони могли б узяти собі картоплі, та не здогадаються, що це їм не заборонено. Хоч би ж він тоді був сказав їм, що картоплю можна брати! Ганс уже добре вміє зварити картоплі, та вони побояться її взяти, він їх тоді надто суворо покарав, еге ж, довелося навіть аж вибити, бо куди ж таке годиться — з'їсти увесь хліб, це ж просто казна-що, але краще б він ніколи їх не бив,— вони тепер узяли б собі хліба й хоч не сиділи голодні. А то вони оце дожидають його там, і тільки-но за дверима щось шелесне, так і схоплюються й туляться своїми бліденькими личками до щілини в дверях,— він часто, ох, як часто, мабуть, тисячу разів, заставав їх отак-о під дверима. І завжди щонайперше бачив їхні личка, що світились радістю. Авжеж, вони раділи, вгледівши його, навіть після того, як він їх понабивав, вони ж усе добре розуміли. А тепер найлегший шурхіт обертатиметься для них жалем. І, мабуть, вони боятимуться. Ганс тремтить, тільки-но побачить поліцая, може, вони так плакатимуть, що пані Гросман почне лаятись, бо ввечері вона хоче мати спокій, а вони, може, заплачуть ще дужче, і тоді пані Гросман зазирне до них, і зглянеться над ними, вона не така вже й лиха, та пані Гросман. Але сам до неї Ганс ніколи не піде, він її страшенно боїться, Ганс усього на світі боїться...