Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Аби ж вони взяли хоч картоплі!..
Відколи він думав про малих, то плакав тільки з болю. Він спробував затулити очі долонею, аби не бачити дітлахів, але невдовзі відчув, що долоня зробилася геть мокра, й заплакав ще дужче. Він намагався прикинути, котра тепер година. Напевне, дев'ята, а може, й десята, і це було жахливо. Він ще ніколи не приходив додому пізніш як о пів на восьму, та на поїзді сьогодні була така сила охорони й довелося добре пильнувати, щоб не вклепатися. Люксембуржці люблять стріляти, мабуть, на війні не настрілялися, то тепер надолужують; але його їм не запопасти, ні, вони його ніколи не запопадуть, він завжди вислизав їм просто з рук. Господи, антрацит, чи ж міг він розминутися з антрацитом? Антрацит! За антрацит, і оком не моргнувши, дають сімдесят, а то й усі вісімдесят марок, як же йому було прогавити таку нагоду? А люксембуржці його не злапали, він давав собі раду й з росіянами, і з янкі, й з томмі, й з бельгійцями, то невже б його мали схопити якісь люксембуржці, якісь недорікуваті люксембуржці? Він майнув повз них, вихопився на платформу з вугіллям, нагріб у мішок і скинув додолу, а тоді ще й так покидав, скільки встиг. А потім раптом — гурк! — поїзд зупинився, і він пам'ятає тільки, що йому страшенно заболіло, а далі нічого не пригадує, аж поки його збудив той самий біль тут, в оцих дверях, і він побачив оцю білу кімнату. А тоді йому зробили укол. Тепер він знов плакав зі щастя. Дітлахів більш не було. Щастя — то щось чудове, він же ніколи ще його не знав; здавалося, щастя — то сльози; щастя без упину ринуло з очей, а в грудях не ставало його менше: блискітливий, розкішний, верткий клубок, дивовижний клубок щастя, спливаючи слізьми, лишався все той самий.
Зненацька він почув стрілянину — то били з автоматів люксембуржці, і постріли моторошним громом розітнули затишок весняного вечора, що дихав полем, димом з паровоза, вугільною курявою і трішечки — справжньою весною. Двічі гухнуло кудись у небо, все запнуте чорно-сірими хмарами, і луна, тисячократ віддавши виляск пострілів, кинула їх на нього — у груди зашпигало, неначе голками; ні, проклятущі люксембуржці його не поцілять, їм не вдасться його підстрелити! Вугілля, що він оце на ньому лежить крижем, тверде й гостре — антрацит — за центнер антрациту дають вісімдесят, вважай, вісімдесят марок. Може б, раз купити малим шоколаду? Ні, на шоколад йому не стане, шоколад по сорок — сорок п'ять марок, стільки вугілля він не піднесе, господи, центнер вугілля за дві плитки шоколаду! А ці люксембуржці геть, собаки, показилися, знову стріляють, його босим ногам холодно й болить на гострому антрациті, ноги в нього геть чорні, замурзані, він відчуває. Постріли вибивають здоровенні діри в небі, але ж неба їм не вбити, чи, може, люксембуржцям не штука застрелити небо?!
Може, було б таки сказати сестрі, де батько й куди ходить ночами Губерт? Але ж його не питали, а як не питають, то не треба нічого казати, і в школі так учили... а, хай вони западуться, ті люксембуржці... а малі... Нехай люксембуржці не стріляють, йому треба до малих... Вони неначе подуріли, геть-чисто відбилися глузду, ті люксембуржці. Ні, чорта з два, він не скаже, він не скаже медсестрі, де батько й де пропадає ночами брат, а може-таки, малі візьмуть собі хліба чи картоплі... або, може, пані Гросман запримітить, що щось не так, бо щось було не так, просто чудно, але завжди щось буває не так.
Пан директор, мабуть, сваритиметься. Від шприца зробилося так добре, спершу трішечки кольнуло, а тоді раптом усього його залило таке щастя! Ота бліда сестра набрала в шприц щастя, і він чув на власні вуха, що вона набрала забагато, забагато щастя, він не дурний. Гріні... Через двоє «і»... нє, вона ж померла... нє, пропала безвісти... Щастя — така гарна штука, він колись і малим купить отого щастя в шприці, купити ж можна все... Хліб... цілі гори хліба...
О, бісові душі, через двоє «і», невже вони тут не знають найкращих німецьких імен?..
— Нє,— вигукнув він раптом,— я не хрещений!
А може, мама ще десь жива? Нє, її застрелили люксембуржці, ба нє, росіяни, нє, хтозна, може, її вбили наці, вона ж їх так страшенно лаяла... нє, янкі... ох, нехай собі дітлахи попоїдять хліба. Попоїдять хліба... Він би купив їм цілу гору хліба, товарний вагон, повний з горою хліба... повний з горою антрациту; і щастя в шприці.
Через двоє «і», бісові душі!
Черниця кинулась до нього, намацала пульс і з тривогою заозиралася. Господи, може, покликати лікаря? Але ж не покинеш хлопця самого в палаті. Він у гарячці, марить... Маленька Шранц померла, переставилась на ліпший світ, слава господові, манюнє кришенятко з російським личком... Ох боже, де ж це лікар?
Вона заметушилася біля канапи.
— Нє,— кричав хлопчик,— я не хрещений!
Пульс, здавалося, ось-ось зовсім замре. Чоло черниці зросив піт.
— Пане докторе,— гукнула вона,— пане докторе!
Але крізь оббиті повстю двері, вона добре знала, не проходив жоден звук.
Хлопчик тепер тільки жалібно стогнав:
— Хліб... цілу гору хліба... малим... Шоколад... Антрацит... Люксембуржці свині, нехай не стріляють... ох, хай йому чорт, вам же можна взяти картоплі... та візьміть же картоплі! Пані Гросман... Мамо... Тату... Губерте... Крізь щілину в дверях, крізь щілину в дверях.
Черниця плакала з жаху, не наважуючись відійти від хлопця; хлопець почав кидатись, і вона міцно придержувала його за плечі. Ще й канапка така до лиха слизька. Крихітка Шранц померла, її душечка вже на небі. Господи, помилуй її, ох, помилуй... воно ж безневинне, манісіньке янголятко, негарне російське янголятко... але тепер вона гарна...
— Не,— кричав хлопчик, силкуючись ударити по канапі руками,— я не хрещений!
Черниця злякано підвела очі. Метнулася до раковини, ні на мить на зводячи з хлопця боязкого погляду, і, не знайшовши склянки, знову вернулася до канапи й погладила Гріні по розпашілому чолі. Тоді підбігла до білого столика й схопила звідти пробірку. Пробірка вмить набралася повна. Господи, як мало води входить у пробірку!
— Щастя,— шепотів малий,— наберіть у шприц повно щастя, усе, скільки у вас є, і дітям теж...
Черниця врочисто, дуже повільно перехрестилася, потім вилила воду з пробірки хлопцеві на чоло й мовила крізь сльози:
— Я введу тебе в хрест...
Але Гріні, раптом отямившись від холодної води, так рвучко скинув голову догори, що пробірка вилетіла в черниці з рук і розбилася на скалки. Хлопчик глянув на перелякану сестру з кволою усмішкою і тихо сказав:
— У хрест, еге ж..— І важко впав на канапу, аж голова глухо гупнула об її край.
І тепер, коли він лежав непорушно, мовби силкуючись щось схопити широко розставленими руками, обличчя його здавалося моторошно жовтим, худим і старим.
— Зробили рентген? — вигукнув лікар, з усмішкою переступаючи поріг палати разом з доктором Ломаєром.
Черниця тільки мовчки похитала головою. Лікар підійшов ближче, машинально вхопився за стетоскоп, та зараз же й пустив його з рук і підвів очі на Ломаєра. Той скинув капелюха. Лоенгрін був мертвий...
Мій дядько Фред
Переклала Євгенія Горева
Тільки постать мого дядька Фреда скрашає мені спогади про перші повоєнні роки. Якось улітку, надвечір, Дядько вернувся з війни додому. Вбраний він був не парадно, і тільки й приніс трофеїв, що бляшанку, перечеплену на шнурку через шию, та кілька недокурків, які дбайливо зберігав у невеличкій круглій коробочці. Він пригорнув мою матір, поцілував сестру й мене і, промурмотівши троє слів: «їсти, спати, курити»,— бухнувся на канапу — нашу родинну реліквію. Тому мені найдужче запам'яталося, що дядько був куди довший за нашу канапу й мусив або підкорчувати ноги, або простягати далеченько поза її край. І тоді, й тоді він на всю губу лаяв ціле покоління моїх діда з бабусею, яким ми завдячували це коштовне ложе. Дядько називав ту браву генерацію задрипаною й недорослою, всіляко ганьбив її смак — за безнадійно рожевий колір канапи,— що, проте, не заважало йому день при дні втішатись там солодким сном.