Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Усе це промайнуло в мене в голові за ту коротку мить, поки мене несли за дошку, де горіло яскраве світло.
Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, вгорі, в ясному склі лампочки — такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.
Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях — на дошці був напис моєю рукою. Угорі, в найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі,— куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів. Усе інше не було ще доказом; ані «Медея», ні Ніцше, ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
О, я пам'ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, взяв забагато пунктів.
Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив,— мене вже розмотали,— що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.
— Молока,— тихо сказав я...
Смерть Лоенгріна
Переклала Євгенія Горева
Нагору сходами ноші пішли трохи тихіше. Носії були сердиті: ось уже година, як вони заступили на чергування, а їм ще нізвідкіль не перепало й на цигарку; крім того, один із них був шофер, а тягати ноші — діло не шоферове. Та в лікарні, мабуть, не було кому допомогти санітарові, а привезеного ж не покинеш лежати в машині. Вони мали спішно обернутися ще по двох пацієнтів: один раптово захворів на запалення легенів, а другого в останню хвилину відчепили з зашморгу. Носії були сердиті й знову рвучко додали ходи. В коридорі світилося тьмяне світло і тхнуло, звісно, лікарнею.
— І навіщо було його од чіпляти? — пробубонів один носій, той, що йшов позаду; він мав на думці вішальника.
— Та й справді, навіщо? — басом буркнув передній.
Кажучи це, він озирнувся на товариша й зненацька добре стукнувся об одвірок; ноші сіпнулися, й той, що там лежав, опритомнівши, зайшовся пронизливим, моторошним криком. Крик був дитячий.
— Ну-ну, годі, годі,— стрепенувся лікар, білявий молодик у студентському кітелі, з нервовим обличчям.
Він глянув на годинника: була восьма, власне, його давно мали змінити. Вже понад годину він марно чекав доктора Ломаєра, але того, мабуть, арештували, тепер кожного можуть арештувати.
Молодий лікар весь час неуважно посіпував стетоскопа, не зводячи очей з хлопчика на ношах; аж тепер погляд його впав на носіїв, що нетерпляче тупцялись біля дверей, і він роздратовано спитав:
— У чому річ? Чого вам ще?
— Ноші,— сказав шофер.— Чи не можна б його куди перекласти? Нам треба мерщій їхати.
— А, так, так! Покладіть сюди,— показав лікар на шкіряну канапу.
Увійшла нічна сестра. Обличчя в неї було незворушне, але поважне. Вона взяла хлопчика за плечі, один носій — не шофер — підхопив його просто за ноги.
Хлопець несамовито залементував, і лікар знов почав швидко приказувати:
— Ну, буде, буде, цить! Не вмреш...
Носії ніби ще чогось чекали. На сердитий лікарів погляд один носій — той, що й перед тим,— спокійно сказав:
— Ковдру.
Правду сказати, ковдра була не його, її дала якась жінка на місці пригоди, не везти ж хлопця з отакими розчавленими ногами без нічого. Та шофер подумав собі, що ковдра так чи інак має дістатися лікарні, а в лікарні їх вистачає, тій жінці її однаково не повернуть, а про хлопця, то вона не хлопцева, отож він забере її тільки в лікарні, де з ковдрами не сутужно. Дома жінка якось доведе її до пуття, а за ковдру тепер можна взяти добрі гроші.
Хлопець кричав і кричав.
Лікар із сестрою розкутали йому ноги й швидко подали ковдру шоферові. А самі мовчки перезирнулися. На хлопця страх було дивитися: тіло його внизу геть підпливло кров'ю, куці полотняні штаненята були пошматовані, й криваві клапті позлипалися в одну жахливу кашу. Ноги в хлопчини були босі, й він кричав безперестанку, кричав лиховісно розмірено і вперто.
— Швидше, сестро,— прошепотів лікар,— шприца, хутчіш!
Сестра поверталася дуже хутко й спритно, проте лікар усе-таки квапив:
— Швидше, швидше!
Губи на його нервовому обличчі весь час ворушилися.
Хлопчик не вщухав ані на мить, але сестра була просто неспроможна швидше наготувати шприца.
Лікар перевірив хлопчині пульс. А в самого бліде обличчя пересмикувалось від утоми.
— Годі-бо,— шепотів він, мов у нестямі,— годі тобі!
Але хлопець кричав не вгаваючи, ніби на те тільки й народився на світ... Аж ось надбігла сестра зі шприцом у руках, і лікар миттю вправно зробив ін'єкцію.
Коли він, зітхнувши, витяг голку з цупкої, наче дубленої шкіри хлопчика, двері відчинилися, і до палати швидко, схвильовано увійшла сестра-черниця; вона мала була щось сказати, та, побачивши лікаря біля понівеченого хлопця, стулила вуста, повільно, тихо підступила до канапи, приязно кивнула головою лікареві й блідій черговій сестрі і поклала руку хлопчикові на чоло. Той звів очі й здивовано глянув на чорну постать у себе в головах. Так нібито вона своєю прохолодною рукою тамувала біль. Насправді ж почала діяти ін'єкція. Лікар ще й досі тримав у руці шприца; він знов глибоко зітхнув; потім запала тиша, дивовижна, глибока тиша, така тиша, коли кожне могло чути власний віддих. Ніхто не озивався й словом.