Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Мені було на все начхати; різке світло прожекторів засліпило мене; у своїй витертій одежі та злиденних черевиках я, мабуть, і справді скидався на конокрада.
— О, прошу, залишіть його мені, пане Ердмендере, якось уже я дам йому раду.
— Атож, атож, подбайте про нього, та не шкодуйте ножів!
Юп ухопив мене за барки, а пан Ердмендер, вищиривши зуби, широким кроком подався зі сцени Звідкись на сцену кинули мотуза, і Юп прив'язав мене до червоної дорійської колони, на яку з другого боку були сперті сині диктові двері Байдужість ніби впоїла мене. Праворуч від себе я чув лиховісний гомін ворушкої публіки, і я зрозумів, що Юп мав слушність, коли казав про кровожерність юрби. Здавалося, з нетерплячки тремтіло навіть нудке, застояне повітря. Оркестр невпинним напружено-сентиментальним бухкотінням барабанів на тлі приглушеної хтивої мелодії ще посилював враження зловісної трагікомедії, в якій мала пролитися справжня кров, оплачена грішми. Я вп'явся очима в одну цятку й дав попуск м'язам, лантухом осівши на мотуз, що, виявилось, добре тримав мене. Оркестр грав дедалі тихіше. Юп діловито повитягав ножі з карт на стіні й повкладав їх у футляр, раз у раз кидаючи на мене мелодраматичні погляди. Сховавши останнього ножа, він став обличчям до зали і тим-таки огидно неприродним голосом, що й Ердмендер, сказав до публіки:
— Панове, зараз я вам обквітчаю ножами постать оцього добродія, та спочатку прошу вас упевнитися, що ножі в мене не тупі.
Промовивши це, він дістав з кишені шпагатину й з моторошним спокоєм почав черкати об неї ножами, одного по одному витягаючи їх з футляра і знов кладучи назад. Дванадцять відрізків упало додолу.
Увесь той час я дивився далеко повз нього, повз лаштунки, повз напівголих дівок на тому боці сцени, мовби в якийсь інший світ...
Напруження публіки електризувало повітря. Юп ступнув до мене і, вдавши, ніби тугіше стягає на мені мотуза, прошепотів лагідно:
— Стій тихо-тихо, зовсім-зовсім не ворушись і здайся на мене, голубе.
Ця нова затримка, здавалося, ось-ось розрядить напруження в залі, що сягнуло крайньої межі, але саме тієї миті Юп зненацька відскочив набік, руки його злетіли догори, немов дві легкі пташки, й на обличчі вдруге проступила та чаклунська зосередженість, що так приголомшила мене на сходах. Ті чарівничі рухи начебто заворожили й глядачів. Мені причувся якийсь дивовижний моторошний стогін, і я зрозумів, що то Юп застеріг мене.
Я відірвався від безмежної далечини, куди дивились мої очі, й поглянув на Юпа, що стояв тепер якраз навпроти мене, наші погляди стрілися; тоді він підняв руку, повільно сягнув до футляра з ножами, і я вдруге відчув, що він застерігає мене. Я весь занімів і заплющив очі...
Мене охопило розкішне відчуття; так тривало, може, всього дві секунди, не знаю. Я чув тихий посвист ножів, відчував на собі повів розітнутого повітря, коли вони врізалися в диктові двері позад мене. І мені здавалось, неначе я йду вузенькою кладочкою через бездонну прірву. Йду цілком упевнено і все-таки добре відчуваю весь страх небезпеки... боюсь і все-таки напевне знаю, що не впаду; я не лічив ножів, проте розплющив очі саме тієї миті, коли останній ніж загнався в двері біля моєї правої руки...
Ураган оплесків остаточно повернув мене до дійсності; я зовсім розплющив очі й побачив перед собою бліде обличчя Юпа, що, кинувшись до мене, неслухняними руками розв'язував мотуза. Потім він витяг мене насеред сцени, до самої рампи; він уклонився глядачам, і я зробив те саме; під грім оплесків він показав на мене, а я показав на нього, він усміхнувся мені, а я всміхнувся йому, а тоді обидва ми з усміхом уклонилися глядачам.
У кабіні ми не перемовилися й словом. Юп кинув на стілець продірявлені карти, зняв із гвіздка моє пальто й допоміг мені вдягтися. Потім повісив ковбойський костюм, одягнувся в свою куртку, і ми понасували кашкети.
Коли я відчинив двері, назустріч мені кинувся лисий добродій зі словами:
— Даю сорок марок за вихід!
Він простяг Юпові кілька банкнот. Я зрозумів, що відтепер Юп буде моїм шефом, і всміхнувся, а він, глянувши на мене, всміхнувся й собі.
Юп узяв мене під руку, й ми пліч-о-пліч рушили наниз тісними, погано освітленими сходами, що просякли задавненим духом гриму. Коли ми вийшли до під'їзду, Юп усміхнувся й сказав:
— Тепер ми купимо собі сигарет і хліба...
Та я тільки за годину зрозумів, що здобув справжній фах. Фах, що вимагав від мене лише трохи постояти, не рухаючись, і помріяти. Дванадцять чи двадцять секунд. Я став людиною, в яку кидають ножами...
Моя коштовна нога
Переклала Євгенія Горева
Вони вирішили дати мені шанс. Я одержав від них листівку з запрошенням з'явитися в управління, і я з'явився. Прийняли мене дуже люб'язно. Взяли з картотеки мою картку й промовили:
— Гм.
Я й собі мовив:
— Гм.
— Яка нога? — запитав службовець.
— Права.
— Зовсім?
— Зовсім.
— Гм,— знов гмукнув він.
Тоді заходився порпатися між картками. Я дозволив собі сісти.
Нарешті службовець знайшов картку, яка начебто його задовольнила.
— Я гадаю, це якраз для вас. Непогана робота. Ви там зможете сидіти. Чистильником взуття в громадському туалеті на площі Республіки. Що скажете?
— Я не вмію чистити взуття. Я завжди привертав увагу погано почищеними черевиками.
— Навчитеся,— сказав він.— Усього можна навчитися. Німець навчиться. Як хочете, підіть на безплатні курси.
— Гм,— гмукнув я.
— Отже, згодні?
— Ні,— відповів я,— не згоден. Мені потрібна вища пенсія.
— Ви божевільний,— по-дружньому лагідно сказав він.
— Я не божевільний. Ніхто не поверне мені моєї ноги. Тепер я не можу навіть продавати сигарети, вже не дають і цього.
Службовець відхилився на стільці далеко назад і набрав повні груди повітря.
— Слухайте, приятелю,— виголосив він,— ваша нога з біса дорого коштує. У мене тут написано, що вам двадцять дев'ять років, серце у вас здорове, взагалі, ви цілком здорові, ото тільки не маєте ноги. Ви можете прожити й до сімдесяти. Підрахуйте, будь ласка: сімдесят марок на місяць, дванадцять разів на рік, отже, сорок один помножте на дванадцять і ще на сімдесят. Перемножте, будь ласка. Ще й без оподаткування. І не думайте, що ваша нога в нас одна. Й ви не єдиний, хто, напевне, житиме на світі довго. І ви вимагаєте підвищити вам пенсію! Даруйте, але ви не при своєму розумі.
— Добродію,— сказав я, так самісінько відхилившись далеко назад на стільці й набравши повні груди повітря.— Я гадаю, що ви оцінили мою ногу занадто дешево. Вона багато й багато дорожча, це просто-таки дуже дорога нога. У мене справді не лише серце здорове, а, на жаль, здоровісінька й голова. Послухайте тільки...
— У мене обмаль часу.
— Ні, послухайте! — сказав я.— Моя нога врятувала життя цілій купі людей, які тепер одержують чималеньку пенсію. Було воно так. Я лежав сам як палець десь попереду всіх і мав завдання стежити, коли з'являться ті, щоб інші могли вчасно дати драла. Штабісти в тилу вже сиділи на клунках і тільки хотіли дати драла не так щоб дуже зарано, але й не запізно. Нас було спочатку двоє, та напарника вбило, він уже не коштує нічого. Щоправда, він був одружений, але дружина його здорова й може працювати, не бійтеся. Сам він, як бачите, обійшовся страшенно дешево. Був солдатом усього чотири тижні, й видатки на нього становили одну поштову листівку та дещицю солдатського харчу. Солдат із нього був бравий, принаймні зумів як слід підставитися під кулю. А я лежав сам-один, хапав дрижаки від страху та холоду, і мені теж закортіло дати драла, еге ж, я саме хотів був дати драла, коли...