Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— У мене обмаль часу,— нагадав службовець і почав шукати олівця.
— Ні,— сказав я,— ви слухайте, зараз буде найцікавіше. Саме як я хотів дати драла, скоїлася ота халепа з ногою; і що мені, звісна річ, однаково довелося захряснути, то я подумав собі: «Ну, тепер можна повідомляти»,— й повідомив, і всі вони заходилися вшиватись, любо-мило, одні за одними, спершу дивізійні, тоді полкові, за ними — батальйонні і так далі, як і годилося, кожне своєю чергою. І на ж тобі, отаке дурне діло, мене вони забули прихопити, розумієте! Вони ж так квапилися. Дурне діло, хоч круть хоч верть, бо якби я не збувся ноги, всі вони полягли б — генерал, полковник, майор, любо-мило, по субординації, і вам не довелося б виплачувати їм пенсії. А тепер підрахуйте лишень вартість моєї ноги. Генералові п'ятдесят два, полковникові сорок вісім, майорові п'ятдесят, і кожен як дуб здоровий і на серце, й на голову, і проживе своїм по-військовому чітко впорядкованим життям щонайменше до вісімдесяти, як Гінденбург. Ось, будь ласка, й підрахуйте: сто шістдесят помножити на дванадцять і помножити на тридцять — у середньому спокійнісінько можна взяти тридцять, правда ж? Моя нога, таким чином, виходить скажено дорога, одна з найдорожчих у світі ніг, які лише можна собі уявити.
— Ви таки божевільний,— сказав службовець.
— Ні,— відповів я,— на жаль, я не божевільний. На жаль, у мене не тільки серце здоровісіньке, а й голова, і лишається хіба шкодувати, що мене й самого не вбило за дві години перед тим, як скоїлася оця морока з ногою. Ми б з вами заощадили силу грошей.
— То ви згодні на цю роботу? — спитав службовець.
— Ні,— відповів я й пішов з управління.
Подорожній, коли ти прийдеш у спа...
Переклала Євгенія Горева
Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лише ковпачок з нарізкою ще стирчав у патроні та кілька мерехтливих дротиків з рештками скла. Потім мотор замовк, і знадвору почувся чийсь голос:
— Мерців сюди, є там мерці?
— Отуди к бісу! — вилаявся шофер.— Ви що, вже не робите затемнення?
— Поможе тут затемнення, коли все місто горить вогнем!— гукнув той же таки голос.— Мерці є, питаюся?
— Не знаю.
— Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів.
Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору. Спочатку йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, пофарбованими олійною фарбою стінами, в них стриміли чорні, криві, старомодні гачки для одягу; ось виринули двері з емальованими табличками, на яких стояло: 6-А й 6-Б; між тими дверима висіла, злагідна поблискуючи під склом у чорній рамі, Фейєрбахова «Медея» з поглядом у далечінь; потім пішли двері з табличками: 5-А й 5-Б, а між ними — «Хлопчик, що виймає терня» — рожеве, з червонястим полиском фото в брунатній рамі.
Аж ось і колона перед виходом на сходову площадку, і довгий, вузький фриз Парфенону за нею — справжній, античний,— мистецьки зроблений із жовтавого гіпсу макет, і все інше, здавна знайоме: грецький гопліт, до п'ят озброєний, строкатий і грізний, схожий на розлюченого півня. А на сходовій клітці, на стіні, пофарбованій у жовтий колір, пишалися всі вони, один за одним — від великого курфюрста до Гітлера...
У вузенькому ж малому коридорчику, де врешті на якусь хвилину мої ноші стали рівно, висів особливо гарний, величезний і дуже яскравий портрет Старого Фріца в небесно-блакитному мундирі, з променистими очима і великою ясною золотою зіркою на грудях.
І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й борлакуватим довгим профілем верховинця з кінофільмів; а далі знов потягся коридор, і знов якусь хвилину я лежав на ношах рівно, і перше ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її — перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.
Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий, і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло — голова, руки, ноги, й серце калатало, мов несамовите. Чого лишень не привидиться в гарячці!
Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів — Цезар, Ціцерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного,— чудові копії, всі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з'явилася й Гермесова колона, а далі, в глибині коридора,— коридор тут був пофарбований у рожевий колір,— аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса, але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі — все небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму...
І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 01-А й 01-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше — другу половину портрета було заліплено папером із написом: «Легка хірургія».
Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз... Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину, в'язка бананів — ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав...
Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі. Я не хотів більше нічого бачити... У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін.
Ноші поставили на підлогу, і я сказав санітарам:
— Устроміть мені в рот сигарету, вгорі, в лівій кишені.
Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником, і в мене в роті опинилася запалена сигарета Я затягся.
— Дякую,— сказав я.
Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними гачками в них; кінець кінцем, те, що «Медея» висить межи 6-А й 6-Б,— ще не доказ, що я в своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії. «Медея» — межи 6-А й 6-Б, «Хлопчик, що виймає терня» — там-таки, Цезар, Марк Аврелій, Ціцерон — у коридорі, а Ніцше — вище, де вже вивчають філософію. Фриз Парфенону й строкатий краєвид Того... «Хлопчик, що виймає терня» і фриз Парфенону — це, зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив від покоління до покоління, і я, певне, був не єдиний гімназист, якому заманулося надряпати на банані «Хай живе Того!» Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.
Болю я тепер не відчував. У машині було мені дуже кепсько; коли її трясло на вибоях, я те й знав що кричав. Уже краще великі вирви: машина то здіймалася, то опускалась, немов корабель на морських хвилях. Але тепер почала, мабуть, діяти ін'єкція, яку мені десь у пітьмі зробили в руку: я відчув, як голка пронизала шкіру й десь аж у нозі зробилося гаряче.
Цього ніяк не може бути, думав я, машина просто не могла проїхати таку велику відстань — із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття нічого тобі не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, Що ти в своїй школі, в своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років — не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все самими лише очима?