Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Сам я мав тоді на своєму обов'язку не дуже вдячну функцію: мені було чотирнадцять років, і не хто інший, а саме я мав здійснювати зв'язок між нашою доброзвичайною родиною й тією незабутньою інституцією, що іменувалась чорним ринком. Батька мого вбито на війні, матері платили крихітну пенсію, і моїм завданням було майже щодня збувати вбогі рештки вцілілого майна чи міняти їх на хліб, тютюн або вугілля. Вугілля, до речі сказати, стало тоді приводом до значної деструкції поняття «власність»,— деструкції, яку сьогодні означують шорстким терміном «крадіжка». Отож я мало не щодня вирушав на крадіжку або йшов спродувати лахи, і хоч мати добре бачила всю необхідність моєї непочесної діяльності, у неї щоразу стояли в очах сльози, коли я вранці збирався йти виконувати свою непросту повинність. Мені, приміром, доводилось обертати подушку на хліб, череп'яну миску на манні крупи, тритомник Густава Фрейтага на п'ятдесят грамів кави; усе це я проробляв нехай і не без запалу, одначе й не без остраху чи жалю до самого себе. Адже поняття «вартість»,— так це тоді звалося в дорослих,— у ті часи зазнало істотного зсуву, й на мене деколи падала несправедлива підозра в ошуканстві, бо ціна, одержана за предмет збуту, анітрохи не відповідала тій, яка здавалась прийнятною моїй матері. Нелегка штука — бути посередником між несумірними світами вартостей, що їх, проте, від тебе вимагають зрівноважити.
Дядькова Фредова поява збудила в наших серцях надію на відчутну чоловічу допомогу. Та спочатку він нас розчарував. З першого ж таки дня його апетит тяжко зажурив мене. І коли я, довго не міркуючи, вилив свій смуток матері, вона попросила мене дати дядькові «трохи оговтатися». На оговтування пішло десь так тижнів вісім. Попри всі прокльони надміру куцій канапі, дядько любісінько спав на ній ночами й досхочу куняв удень. Коли ж на хвилину оживав від сну, негайно починав жалібним голосом пояснювати нам, як би він волів лежати, коли спить.
Мені здається, найлюбіша йому була постава спринтера на старті,— їй він віддавав перевагу над усіма іншими. Дядько Фред полюбляв по обіді, спершись на спинку канапи й підібгавши ноги, смачно вм'яти чималий кусень хліба і, скуривши сигарету, знову проспати аж до вечері. Дядько був довготелесий і блідий, на підборідді в нього химерним вінком повився шрам, що надавав йому схожості з розбитим мармуровим пам'ятником. Хоча дядьків апетит і любов до спання так само не давали мені спокою, а проте я його любив. З ним єдиним я міг бодай теоретично порушувати питання, пов'язані з чорним ринком, не боячись викликати сварку. Напевне, він був поінформований про глибоченну прірву між двома світами вартостей.
Нашим настирливим проханням розповісти про війну дядько Фред не потурав, казав, що війна не варта балачок, і лише зрідка розказував, як він проходив медкомісію. Вона полягала, головним чином, у тому, що якийсь тип у військовому наказав дядькові зібрати в пробірку сечі,— дядько Фред не зміг виконати наказу негайно, через що його військова кар'єра з самого початку пішла криво.
Дядько твердив, що ревний інтерес великої Німеччини до його сечі вселив у нього велику недовіру до райху,— за шість років війни та недовіра цілком себе виправдала.
До війни дядько служив рахівником, і коли минув четвертий тиждень його пробування на нашій канапі, мати по-сестринському лагідно порадила йому навідатись до фірми, де він колись працював. Це завдання дядько Фред нищечком переклав на мене, але після доброї години пильних пошуків у геть зруйнованому районі міста мені тільки й пощастило виявити що кучугуру битої цегли метрів із вісім заввишки.
Наслідки моєї розвідки вельми втішили дядька Фред а. Він зліг на спинку канапи, скрутив цигарку й, переможно дивлячись на матір, попросив розпакувати його речі. В одному кутку нашої спальні стояла скринька, по-хазяйському забита цвяшками, яку ми, завмираючи з цікавості, відкрили за допомогою молотка та обценьків; там було десятків два романів середнього обсягу й середньої ж якості, золотий кишеньковий годинник, припалий порохом, але ще справний, Дві пари шлейок, кілька записників, диплом торговельної палати та ощадна книжка на тисячу двісті марок. Ощадну книжку віддали мені, щоб я взяв із каси гроші, а решту поклали спродати, в тому числі й диплом торговельної палати, на який одначе не знайшлося покупця, бо дядькове Фредове прізвище було там написане чорною тушшю.
Отож ми на цілий місяць позбулися клопоту про хліб, куриво та вугілля, і я зітхнув з великою полегкістю, окрім усього, ще й тому, що саме тоді гостинно відчинила свої двері школа, й мені довелося знову заходитись коло своєї освіти.
Ще й тепер, коли освіта моя давно вже завершена, я зберігаю ніжний спомин про юшку, яку нам давали в школі, передусім через те, що ця понаднормова пайка страви діставалася нам, можна сказати, без бійки, що надавало всьому навчальному процесові приємного відтінку відповідності духові часу.
Але найвизначніша подія тих днів сталася пізніше: через два місяці після свого щасливого вороття додому дядько Фред уперше виявив ініціативу.
Якось, уже наприкінці літа, він рано встав зі своєї канапи, поголився так старанно, що ми полякалися, звелів дати йому чисту білизну і, взявши мого велосипеда, кудись зник.
Вернувся він пізно, і повернення його було ознаменоване великим гуркотом і міцним запахом вина; запах розходився від дядька, гуркіт — від шести цинкових відер, позв'язуваних докупи грубим шнуром. Наше занепокоєння минулося, коли дядько повідомив про свій намір відродити в нашому занепалому, зруйнованому місті торгівлю квітами. Мати, сповнена недовіри до світу нових вартостей, не схвалила дядькового рішення, сказала, що квітів ніхто не купуватиме. Проте вона помилилася.
Одного напрочуд пам'ятного ранку ми винесли до трамвайної зупинки, де дядько Фред надумав розпочати торгівлю, цинкові відра, напаковані свіжими квітами. Я мовби й зараз бачу жовті й червоні тюльпани і вогкі гвоздики, досі пам'ятаю і ніколи не забуду, який гарний був мій дядько, коли, стоячи між руїн і сірих постатей, щосили вигукував:
— Кому квітів без карток?
Про успіх дядькового заходу годі й казати: він був блискавичний. Уже через місяць дядько мав у своїй власності аж три дюжини відер, заснував ще дві філії, а місяць згодом став сплачувати податки. Мені здавалось, що все наше місто змінилося, по багатьох місцях з'явилися кіоски з квітами — попит перевищував торговельну спроможність. Щодень більшало в місті цинкових відер, щодень більшало дерев'яних рундуків, почали майструвати візки на квіти.
Так чи інак, тепер ми щодня мали не лише свіжі квіти в господі, а й хліб та вугілля, і я міг нарешті скласти з себе нелегкі обов'язки посередника між несумірними світами, що неабияк прислужилося справі мого морального вдосконалення. Дядько Фред давно доробився достатку, його філії функціонують так само чудово, він має свою машину, а я — його майбутній спадкоємець, і мене послали вивчати економіку, щоб іще до одержання права на спадщину я зміг провадити всі податкові справи фірми.
І коли я тепер бачу цього дебелого чоловіка за кермом червоної блискучої машини, мені стає дивно, що в моєму житті була така смуга, коли його апетит не давав мені ночами спати.
Терези Балеків
Переклала Євгенія Горева
У тім краю, звідки родом мій дід, люди жили здебільшого з праці на льонарнях. П'ятеро поколінь день у день ковтали куряву, що здіймалася з розбитих стебел льону, й поволі збавляли собі віку, п'ятеро бадьорих, терплячих поколінь, що живилися козиним сиром та картоплею, вряди-годи забивали кролика, вечорами пряли чи плели по своїх господах, співали пісень, пили чай з м'ятою й були щасливі. День у день вони били льон на старезних бительнях, безборонні перед їдким порохом та спекою сушильних печей. У кожному житлі звичайно стояло одним одне ліжко з дверцятами, що було неподільною власністю батьків, діти ж спали довкола на лавах. Ранками господи повнилися духом борошняної юшки, в неділю бувала гречана каша, у великі ж свята матері з усміхом доливали в свої кавники молока — від цього чорна жолудяна кава дедалі білішала, й тоді дитячі личка рожевіли з утіхи.