Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
«Порвав би я розпуки тужні пута…»
Порвав би я розпуки тужні пута,
Коли б були залізнії вони,
Поплила б пісня вільна і нескута
В даль над розспівані лани.
Я б у розпуці тій летів піснями
Над синню гір до захисту села,
Де шепчеш ти лагідними устами
З квітками утлими, як сміх весла.
Я сплив би шумом над твоїм подвір’ям,
Що взяв на себе мрії всі мої,
І з дальніх борів, з дальнього міжгір’я
Носив до тебе співанок рої.
Порвав би я розпуки чорну тугу,
Коли б я знав, що ждеш мене десь ти,
Надлюдську всю зібрав би я потугу,
Щоб лиш туди крізь бурю доплисти.
«Я лиш одно, одно…»
Я лиш одно, одно
Скажу тобі сьогодні:
Криниць глибоких дно,
Шляхів далеких даль,
Небес одлегла синь,
Найбільше чулий жаль, —
Вони всі – смагла рінь,
А ти… ти – та безодня,
Що втонув я у ній,
Ти – той чужинний шлях,
Де я зблудив, як стій,
Ти – та блакить блискуча,
Де стриму мрій нема…
Ти – та любов жагуча,
Що, хоч сліпа й німа,
Збудила у піснях
Потужний зрив чуття,
Натхненну бурю в серці…
Благословлю життя,
Що в нім цвітуть ці герці.
«Жаром палають тугі обняття…»
Жаром палають тугі обняття,
Морем хвилюється виступ грудей,
І спалахують теплим завзяттям
Блиски зелених любих очей.
Буря цілунків, юрб голубиних,
Голосно пестить лиця мої.
Ген з-поза річки, стиха з долини
Місяць підводить ріжки свої…
Сонети серця
Сказать тобі, які у серці болі?
Сказать, що грізно б’ється в серці тім? —
Великих хмар на сонці золотім
Лукавий дим це в чорнім ореолі.
Сказать тобі? – Дівчина у сваволі,
З якою йшов я, в серці молодім
Розбила все: любов, і честь, і дім,
І зблідлу посмішку ясної волі.
Сказать? – Не жив, не жив я ще життя.
Життя не бачив, як ішло воно.
Я мріяв жити. Жив я без знаття,
Що найгіркіше п’ю з гірких вино.
А п’яний шум цей знищив серце болем,
Мов дикий вихор все квітчасте поле.
«Я пив вино, як пила б ти шампани…»
Я пив вино, як пила б ти шампани,
Не знаючи, що опій п’ю, гашиш…
А серце билось, стрибало скоріш,
Як на шнурочку лялька з порцеляни.
І були б мрій розсвітлені екрани
П’янили серце все палкіш, палкіш,
Коли б знічев’я не розтяв їх ніж,
Коли б не сплили кров’ю серця рани…
Немов з трудящого джерельця, б’є
Із серця кров, розлилась довкруги,
Вже затопила вогняне моє
Бажання мрій, життя, борні, снаги.
У хвилях котить гомони розпуки,
Невольні взявши у кайдани руки!
«Не бачити мені вже більш обнови…»
Не бачити мені вже більш обнови,
Не пережить весни і серця бур —
Бо туго, грізно затиснувся мур
Довкола серця, й серце тоне в крові.
Ненавиджу, ненавиджу з любови
І світ, і світло, й літепло, мов щур.
Останній вже чіпився серця дур,
Немає глузду в серця мого мові.
Сказать тобі ж я мусив це умить,
Щоб ти не мріяла знайти чуття,
Його краплину, чисту, як блакить,
І щоб не снила любо, як дитя,
Любов свою подать мені з казками…
Втікай із нею, хай цвіте квітками!
«Ти не злякалась. Тихо ждеш, покірно…»
Ти не злякалась. Тихо ждеш, покірно.
І чую я: розсипавсь мур, як стій.
Одплила кров із ран і, мов олій,
Бальзам, ти їх лікуєш вірно.
І бачу щедрість я твою офірну —
Я перший віддих сонячних надій
Втягаю в груди, радісні од мрій,
Я чую щастя, щастя непомірне!
Цвіте усе, що було без життя,
Співає серце свій найкращий спів
І чує волю, пристрасть і чуття,
Росте любов і полоняє гнів.
Тебе, тебе звеличує, кохана,
І кличе в захваті тобі: осанна!
Перейти на страницу: