Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Чудово! — скрикнув я.— Чудово! Але такий номер неодмінно треба якось відтінити.
— Бракує тут тільки живого, а не мальованого чоловіка, а ще краще жінки. Ет!..
Він повитягав ножі з дверей і дбайливо повкладав їх у футляр.
— Де ти кого знайдеш? Жінки надто боязкі, а чоловіки дуже дорого хочуть. Та й правда, номер небезпечний.
Він знов блискавично закидав ножами чорну постать, тільки тепер з геніальною точністю поділив її на дві рівні частини. Тринадцятий великий ніж смертельною стрілою вп'явся в тому місці, де в мальованого чоловіка мало бути серце.
Юп востаннє затягся з тоненької самокрутки й викинув мізерного недокурка за грубку.
— Ходімо,— сказав він,— здається, вже час.— Він вистромив голову у вікно, пробубонів щось про «триклятий дощ» і обернувся до мене.— Скоро восьма, о пів на дев'яту мій вихід.
Поки Юп укладав ножі до шкіряної валізки, я визирнув у вікно. Дощ жебонів поміж розбитими віллами,— здавалося, наче то стиха квилять самі вілли; з-поза темної стіни хитких тополь чувся скрегіт трамвая, але я ніде не бачив годинника.
— Як ти знаєш, котра година?
— Почуваю. Виробилось, відколи вправляюся з ножами.
Я глянув на нього, нічого не розуміючи. Він спершу допоміг одягнутися в пальто мені, тоді й сам одягнувся в свою куртку. Плече в мене трохи ушкоджене, і я не можу як слід підняти руку, лише настільки, щоб бити каміння. Ми насунули на голови кашкети й ступили в темний коридор. Я зрадів, почувши десь у будинку гомін голосів, сміх і якесь невиразне мурмотіння.
— Бачиш,— почав Юп, коли ми рушили сходами наниз,— я намагаюся збагнути деякі закони космосу. Ось поглянь.
Він поставив валізку на площадку сходів і широко розкинув руки — так на деяких античних малюнках зображений Ікар перед злетом у небо. На незворушному Юповому обличчі з'явився якийсь дивний натхненно-холодний вираз, щось чи одержиме, чи байдуже, щось чаклунське, від чого мене взяв острах.
— І ось,— тихо сказав Юп,— я просто ніби вростаю в атмосферу, відчуваю, як руки мої все довшають, аж поки сягнуть у безмежний простір, де панують інакші закони; я роздираю невидну заслону — й мої руки входять у потік незнаних, чарівної сили струмів, що пульсують там, за нею, у височині; мої руки вбирають їх, просто вбирають... я вириваю в космосу його закони, напівсиломіць-напівхтиво, й забираю їх собі! — Його руки рвучко стислися в кулаки й щільно прилягли до тулуба.— Ходімо,— сказав він. Обличчя його знову стало незворушне.
Я пішов за ним, приголомшений.
Надворі сіявся дрібний, невпинний, холодний дощ. Ми позводили коміри й мерзлякувато повтягали голови в плечі Вечірній туман, уже підсинений темною барвою близької ночі, розливався вулицями Де-не-де по підвалах розбитих вілл з-під чорного громаддя навислих руїн заблимали кволі вогники. Вулиця непримітно зійшла на багнистий шляшок, обабіч якого манячіли в погуслому присмерку понурі дерев'яні хижі, оточені злиденними городчиками; здавалось, то пливли по мілководдю розбійницькі джонки. Далі ми перейшли трамвайну колію й пірнули в тісні штольні провулків передмістя, де серед битої цегли та сміття бовваніло кілька чорних будинків,— і враз вийшли на гомінку вулицю; людський плав поніс нас уперед, аж поки ми звернули в провулок, де ясно світилася в темряві вивіска вар'єте «Сім вітряків» віддзеркалюючись у мокрому асфальті.
Біля під'їзду було порожньо. Вистава давно почалася. З-за витертих червоних портьєр долинав гомін багатьох голосів.
Юп, сміючись, показав на одну фотографію у вітрині, на якій він у костюмі ковбоя стояв між двох солодко усміхнених танцівниць із переснованими блискучою сухозліткою грудьми.
«Людина з ножами» — було написано під фотографією.
— Ходімо,— знову сказав Юп, і не встиг я схаменутись, як він потяг мене в якісь тісні двері, що їх важко було помітити з першого погляду.
Ми пішли нагору вузькими, покрученими, погано освітленими сходами. Дух поту й гриму свідчив, що десь близько сцена. Юп ішов перший — і раптом на якомусь закруті сходів він зупинився, поставив валізку і, вхопивши мене за плечі, тихо спитав:
— Чи стане в тебе мужності?
Я так давно чекав на це запитання, що тепер, почувши його зненацька, злякався. Мабуть, у мене був не дуже героїчний вигляд, коли я сказав:
— Мужності відчаю.
— Оце якраз і є справжня мужність,— відповів він і засміявся здушеним сміхом.— Ну то як?
Я мовчав. Несподівано десь ізгори на нас ударила така потужна хвиля несамовитого реготу, що я мимоволі здригнувся, наче з холоду.
— Я боюсь,— тихо сказав я.
— Я також. Ти не віриш у мене?
— Чого ж? Тільки... Ну та що там... Гайда...— сказав я хрипко й, підштовхнувши його вперед, додав: — Мені байдуже.
Ми ступили в тісний коридор, обставлений з обох боків сяк-так збитими фанерними будками; тут і там раз у раз перебігали якісь строкато вбрані постаті; крізь щілину в убогих лаштунках я вгледів на сцені клоуна, що саме роззявив велетенського мальованого рота; до нас долинув дикий регіт публіки, але ту ж мить Юп упхнув мене в якісь двері й причинив їх за собою. Я озирнувся навкруги. Будка була дуже тісна й майже геть гола. На одній стіні висіло дзеркало, на єдиному цвяшку в другій самотньо повисли Юпові ковбойські шати та на кривоногому стільці лежала стара колода карт. Юп нервово заметушився: скинув з мене мокре пальто, зняв із стіни ковбойський костюм, а на те місце почепив моє пальто й зверху свою куртку. Вгорі за стіною безверхої кабіни я побачив на червоній дорійській колоні електричний годинник, що показував двадцять п'ять хвилин на дев'яту.
— П'ять хвилин,— промимрив Юп, одягаючись у ковбойське вбрання.— Може, варто спочатку спробувати?
Тієї ж хвилини хтось застукотів у двері будки й гукнув:
— Приготуватися!
Юп застебнувся й насунув на голову крислатого ковбойського капелюха.
Я сказав, силувано сміючись:
— Чи не хочеш ти скарати смертника спочатку задля спроби?
Юп ухопив валізку й потяг мене за собою з кабіни. Поблизу сцени стояв якийсь лисий чоловік і дивився на останні викрутаси клоуна. Юп щось зашепотів йому на вухо, чого я не розчув; на обличчі в чоловіка проступив переляк, він глянув на мене, на Юпа й енергійно похитав головою. І знов Юп зашепотів йому на вухо.
Мені було до всього байдуже. Нехай мене хоч живцем настромлять на ніж. Плече мені не служить, я живу день убогою самокруткою, а завтра мушу за сімсот п'ятдесят грамів хліба потовкти на дріб'язок сімдесят п'ять каменюк. Завтра?..
Здавалось, буря оплесків змете лаштунки. Клоун з утомленим, перекривленим обличчям видибав із-за лаштунків у коридор, кілька секунд понуро стояв там, а тоді знов поплентався на сцену, де, привітно всміхаючись, заходився кланятися глядачам. Оркестр ударив туш. Юп знов щось зашепотів на вухо лисому. Клоун тричі виходив поза лаштунки й тричі вертався на сцену, всміхався й кланявся на всі боки. Потім оркестр заграв марш, і Юп з валізкою в руці жвавою ходою подався на сцену. Його привітали мляві оплески. Я втомлено дивився, як Юп настромлював карти на гвіздки, видно, заздалегідь понабивані в стіну, як він потім одну за одною продірявлював їх ножем саме посередині. Оплески погустішали, але не стали палкими. Далі під тихе бухкотіння барабана він виконав номер з великим ножем і дерев'яним бруском. Попри всю свою байдужість я відчував, що виходить справді бідненько. Навпроти, по той бік сцени, за Юпом назирала купка напівголих дівуль... І тоді лисий раптом ухопив мене за плечі, витяг на сцену й, привітавши Юпа церемонним помахом руки, сказав голосом поліцая на службі:
— Добрий вечір, пане Боргалевський!
— Доброго здоров'я, пане Ердмендере,— й собі роблено врочистим тоном сказав Юп.
— Оце я привів вам конокрада, пане Боргалевський, негідника, яких світ не бачив, щоб ви його трішечки полоскотали своїми блискучими ножичками, перше ніж його повісять... Отакий поганець...
Його голос здався мені прикро вимученим, нестерпно жалюгідним, наче паперові квіти або дешева помада. Я перевів погляд на залу, де сиділа публіка, і з тієї миті, побачивши перед собою хтиву, тисячооку, багатоголову потвору, що причаїлась у темряві, мовби ось-ось мала стрибнути на свою здобич,— з тієї миті я просто задерев'янів.