Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Колишні їдальня та бібліотека після того, як стіну, що розділяла їх, поламали, перетворилися на одне велике спустошене приміщення, майже без меблів. Краще не розповідатиму про ті, що залишилися, бо попри невмолимо яскраве біле світло, не певен, що бачив їх насправді. Поясню свою думку. Щоб побачити якусь річ, її треба збагнути. Крісло передбачає людське тіло, його члени та м’язи; ножиці передбачають розрізання. Що можна сказати про лампу чи автомобіль? Дикун не в змозі збагнути Біблію місіонера; пасажир бачить снасті не так, як моряки. Якби ми бачили світ таким, який він є насправді, можливо, ми зрозуміли б його.

Жодна з безглуздих форм, що їх явила мені та ніч, не відповідала людській подобі або зрозумілим функціям. Я відчув ворожість і жах. У якомусь закутку помітив вертикальні сходи, що вели на горішній поверх. Між широкими металевими прольотами — їх було не більше десяти — де-не-де зяяла порожнеча. Ці сходи, які потребували рук і ніг, були зрозумілими, завдяки ним я відчув деяку полегкість. Я вимкнув світло й зачекав якийсь час у темряві. Не почув ніяких звуків. Однак близькість незрозумілих речей бентежила мене. Нарешті я зважився.

Вже нагорі тремтячою рукою знову натиснув на вимикач. Кошмар, який передчувався на першому поверсі, домінував на останньому. Тут було багато предметів чи, може, кілька, зв’язаних між собою. Пригадую якийсь довгий підковоподібний операційний стіл з круглими отворами по краях. Я подумав, що це могло бути ліжко нинішнього мешканця дому, чия потворна тілобудова давала про себе знати отак, не напряму, ніби якась тварина чи божество, — через свою тінь. З якоїсь сторінки Лукана[72], прочитаної й забутої багато років тому, мої губи пригадали слово амфісбена, яке припускало, хоча, звісно, не пояснювало до кінця те, що невдовзі побачили мої очі. Так само пригадую схожі на римську цифру п’ять дзеркала, верхівки яких губилися в темряві.