Казки на ніч

Сивий небритий укроп-кулеметник із напрочуд блакитними і жвавими очима глянув на дивну пару і махнув рукою.

— Ходіть зі мною, розберемся, усі ми люди.

До рабства Дімон навіть воював. Як почалося, то він пішов і записався в апалчєніє. Йому видали удостовєрєніє і автомат. Берці й форму він роздобув уже сам іменем Новоросії, увірвавшись до одного з секонд-хендів на районі. Дімона поставили на блокпосту штрафувати машини з чужими номерами. І все було нічого, доки Діма не потрапив у полон. Він зупинив буса з дніпропетровськими номерами. А за мить звідти вискочили укри, вибили автомат, затягли Дімона всередину і «дали по газам». Як же ж він кричав, як кричав, як же ж не хотілося помирати. Доки його довезли до якогось табору укропів, він морально зламався і вже ніколи не повернувся до нормального стану. Він плакав, як бачив людину у формі, хрестився, коли в поле зору потрапляв жовто-блакитний прапор, і падав долілиць від різкого звуку.

Щодо Анжели, то вона спочатку взагалі не була ні на чиєму боці. Аби жити не мішали, то й добре. Вона торгувала у магазині «Інтим», а оскільки людей було не дуже, то фактично днями дивилася телевізор. Анжелин світ рухнув, коли вона побачила по ящику жінку, яка бачила, як укропи розіп’яли маленького хлопчика. Цього чуйне Анжелине серце вже винести не змогло. Вона кинула «Інтим» і пішла працювати до козаків на кухню. Звісно, дебела гарна дівка одразу впала в око місцевій старшині, і дехто зоп’яну навіть намагався розпускати руки. Однак недаремно ж хазяїн «Інтиму» свого часу економив на охороні. Анжела могла будь-якого козака зігнути в баранячий ріг. За силу та легку вдачу до Анжели прилипло поганяло Отаманша. Саме через нього Анжела й постраждала. Коли в станицю увійшли укропи і козаки втекли, місцеві, мабуть, щоб вислужитися перед новою владою, сказали командиру:

— А там вони, оно у шкільний столовці, Отаманшу свою лишили!

Що не казала Анжела, як не пояснювала, ніхто їй так і не повірив, і її забрали в раби.

Новий господар посадив Анжелу і Діму в старий «Опель» і повіз. Години за три вони приїхали на якесь напівзруйноване підприємство. У свинцеве небо впиралися цегляні димарі над цехами з повибиваними вікнами. Неподалік стояло кілька вагончиків, як на будівництві.

— Займайте крайній, — махнув каратель. — Відпочивайте, а завтра розберемося.

Діма з Анжелою повільно пішли до вагончика.

— Пощастило нам, — прошепотів Дімон. — Навіть на цепку не припнув.

— Тихо, — цикнула Анжела. — Може, забув?

Діма відчинив двері вагончика і побачив всередині буржуйку, на якій стояв чайник, і чотири двоповерхових солдатських ліжка. Зліва внизу, ближче до буржуйки, лежав чоловік. Побачивши гостей, він підвівся на лікоть.

— Привіт компанії, я Жорік. — Він простяг руку Дімону.

— Діма. — Потиснувши, він швидко відсмикнув долоню.

— Ви теж за розподілом?

— Ми цей, як його… — зам’ялася Анжела. — Ми раби.

— Хто?

— Раби, хто! — фиркнула Анжела.

Чоловік голосно розсміявся. Розсміявся так, аж скло у вікні затремтіло.

— А, раби. Ну я б так це не називав.

— А як це називать? Ми по тєліку чітко чули, перед полоном, шо укропам пообіцяли по клаптику землі і двоє рабів.

— Ну погодьтеся, відновлювати те, що розвалили, треба? Треба. От і будете відновлювати Донбас. Як тільки відновите, так і по домівках.

— Увесь Донбас?

— Ну у вашому випадку ось цей завод.

— А шо, потім, може, й відпустять?

— Не засолять точно.

— Ну слава Богу. — Дімон перехрестився і заплакав.

— Бач, — ласкаво штурхонула його в бік Анжела, — не такі страшні укри, як їх малюють.

— Оно чайник гарячий, попийте. — Жорік натягнув куфайку й попростував до дверей. — Ща цигарок принесу. Тікать не варто, за це розстріл на місці.

Двері за Жоріком гупнули, у вагончику застигла гнітюча тиша.

— Ти ба, не такий уже й жах у цьому рабстві, - пробелькотів Дімон, увіткнувшись обличчям у пружні Анжелині груди. — І матрас онде є, і вода. А я спочатку так злякався, шо й не передать.

— Жалко тіко, шо телевізора немає, - прошепотіла Анжела.

Жорік постукав у двері найбільшого вагончика, який стояв трохи далі від інших

— Заходь! — пролунало зсередини.

Жорік, обтрусивши чоботи, зайшов. Посеред вагончика стояв стіл, за яким сидів сивий небритий укроп з блакитними очима.

— То шо, як вони? — підвів він очі від паперів.

— Думаю, повірили.

— Це добре, — посміхнувся блакитноокий.

Він встав з-за столу, потягся, розрівняв спину. Дістав з кишені мобілку і набрав номер.

— Альо, інформаційна агенція «Росія сєгодня»? У мене повідомлення для Дмитра Костянтиновича Кисельова. — Вояк міряв вагончик кроками з кутка в куток. — Запишіть дослівно, це важливо. Отже. Діма, плацдарм для зйомок сюжету «Раби на укровських плантаціях» готовий. Можеш висилати групу. Оплата як завжди.

Блакитноокий дав відбій і глянув на Жоріка.

— Бачиш, як важко працювати в сучасному медійному світі?

— Бачу, — зареготав той. — А чого б тим «рабам» правду не сказати?

— А нашо? Ще бовкнуть кому, як, не дай бо’, втечуть. А так — благодать.