На визвольних стежках Европи

Слідом за тим мене прийняли на 5-ий семестр медицини і в міру часу і можливости, я ходив на виклади. Крім того я знайшов собі мешкання близько о. Косарчина і почав подвійне життя: мав подвійні документи, два мешкання, був студентом медицини і зовнішньої торгівлі. Бувало часом, що я не знав, хто я в даний момент, аж доки не поглянув на документи, які я мав при собі. Бувало, що перед людьми, які знали моє правдиве ім'я, інші люди зверталися до мене, як до Теофіля. Ця подвійність переслідувала мене ще довго, як я вже давно закинув ідентичність Теофіля. Десь три роки пізніше я грав у футбольних змаганнях в Байройті. На перерві до мене підбігли дві попівни з Братислави і кинулись до мене з окликом: "О, Теофіль, це Ти?" Обіймаючи їх, я шепнув до них: дуже тішуся, що Вас бачу знов, але я тепер не Теофіль, кличте мене Микола. Ще 10 літ тому на весіллі мойого товариша присутній там о. Добрянський з Нідер-Голябруну звернувся до мене як Теофіля, що я мусів делікатно спростувати і пояснити йому, що я вже давно ним не є.

Перебуваючи тепер весь час у Відні, я підтримував тісний зв'язок з Ребетами. Вони трактували мене майже як члена не тільки одної організації, але й своєї родини. Вони залишилися у Відні з певними матеріяльними фондами, з яких в міру потреби уділяли і мені потрібну допомогу. Часто з Левом Ребетом ми ходили на проходи чи за діловими справами по Відні і вели дискусії на різні теми. Говорив більше він, а я уважно прислухався. Він був тип інтелектуаліста радше чим стереотипного революціонера. Хоча останні роки він пробув в концентраційному таборі, то він скоро збагнув і сприйняв ті зміни, які зайшли в ідеологічних і практично-політичних настановах нашої організації. Він досить критично ставився до розколу в організації і я відчував, що він не зовсім схвалював у тому процесі ролю Бандери і близьких йому людей. Він уважав, що при більшому такті і розумовому підході до тих суперечних поглядів, можна було б його оминути, на чому була б більше скористала і організація, і вся наша визвольна політика. Як особа він був дуже коректний, уважливий, дбайливий за свою родину, включаючи в тім і мене. Був добрим аналітиком подій з реалістичним, а подекуди і дещо скептичним підходом до людей і їхніх акцій. Я з приємністю згадую той час побуту з ним, бо від нього я навчився багато, перш за все, що у всякій роботі важна не тільки воля, але й розум, хоч з другої сторони, в тих часах багато рішало щастя чи випадок радше, аніж розумовий підхід. Я не мав нагоди чути його, як промовця на ширшому публічному форумі, але своїм темпераментом і способом вислову я не думаю, щоб він був пориваючим бесідником або людиною з харизмою. Більше тих прикмет посідала, здається, його дружина Дарка Ребет. Вона вибивалася між тогочасними жінками на весь ріст і своїм інтелектом і провідницькими здібностями. Тому й недаром, що вона й займала в той час високий пост в організації.

Проминало літо. Зі сходу час від часу появлялися чутки про повстанську боротьбу в Україні. З преси і радіо люди виплескували всі спірні проблеми між Совєтським Союзом і аліянтами і родилися надії, що це доведе до конфлікту між ними і у висліді його прийде до визволення народів Східньої Европи, а між ними і наше. Крім того контакту з Андрієм в Празі, від наших людей зі заходу не було ніякої вістки. У Відні ми вже мали гурт людей, на яких можна було числити і в потребі включити в роботу. Але наразі не було жодних інструкцій так, що наразі одиноким завданням було держати між собою неформальний зв'язок, обмінюватись інформаціями і в разі потреби взаємно собі допомагати.

У вересні почалися виклади на університеті і я спочатку точно їх відвідував. На Колінґассе я заходив рідко, хіба як треба було щось конечно полагодити чи щось довідуватися, бо ми з Ребетами уважали, що це небезпечне місце, яке "русскі" напевно візьмуть під свою увагу, а може й контролю.

Десь восени ми довідалися, що австрійці одержують пропуски на проїзд на захід до аліянтських зон Австрії. Ми прослідили, що їх видають в адміністративному будинку нашої дільниці, але щоб їх одержати, треба мати відповідну документацію і бути австрійським громадянином. Ми не мали цих кваліфікацій. Треба було шукати якогось способу, щоб добитися пропуску. І Ребетові це вдалося. Кілька днів він обсервував той будинок і нав'язав знайомство з прибиральницею того бюра. За відповідний подарунок харчами і сигаретами вона допомогла дістатися до урядовця, який видавав ті перепустки. В той тяжкий час він теж потребував жити і за відповідною винагородою він оформив перепустку для Ребета з родиною. Границя між совєтською і американською зоною була біля Лінцу і ми розвідалися, що російська контроля є досить остра і часом вони стягають людей з поїзда, та все-таки Ребетам треба було ризикувати і якось вирватися з Відня, бо скоріше чи пізніше до них можуть дібратися більшовики. Я наразі мав залишитися і якщо вони пройдуть, то зорганізують звідти зв'язок до мене.

Ще перед їх виїздом ми стрінулися з Др. Горбовим, який вибирався чи був проїздом до Чехословаччини, а може й дальше на схід. Ребет познайомив мене з ним і від нього я одержав рекомендацію, написану на його візитівці до іншої людини у Відні, щоб в разі потреби прийшла мені на допомогу. Ту візитівку я ще й досі зберігаю.