На визвольних стежках Европи
- Автор: Дейчаківський Микола
- Год: 1997
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7305-03-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На визвольних стежках Европи». Краткое содержание книги:
Так що тяжко було розвивати свої спортові здібності в той час, коли спорт ще не мав загального визнання.
Ось ще один епізод — як уже я був у ґімназії і спорт був більше організований, вже існувала ямницька дружина "Вихор", а ми, молодші, навіть зорганізували були дружину юніорів, викликали ми на змагання одну ґімназійну дружину зі Станиславова. До тих змагань ми готувалися дуже серйозно. Навіть закупили сорочки і штанці, а на сорочки понашивали зелені стяжки, так що це виглядало, як спортова форма, а ми як справжня спортова команда. Це все нашивання і вбирання відбувалося цілий ранок у стодолі Ґулаги близько грища, а зараз пополудні почалися змагання. Я в той час ще не був у складі першої дружини, але був у запасі і нетерпеливо чекав за лінією між публікою, що може й мене наш капітан на якийсь час покличе до гри. На жаль, не судилося, бо за моїми плечима появилася мама з добрим прутом і криком: "А ти що тут робиш? У церкві тебе не було, а ти тут батяруєш". І давай мене гнати аж додому. І от мій дебют у "справжній" дружині кінчився соромом і невдачею.
Так то нам доводилося долати перешкоди в наших змаганнях до спорту. Порівнюючи їх із тим, як дуже ми заохочували наших дітей, як ми давали їм усі можливості, щоб вони брали участь у спортових іграх, як їх усюди возили, не шкодуючи матеріяльних засобів, — то різницю бачили ми між нашими успіхами і успіхами наших дітей величезну. Але може якраз тому, що нам треба було переборювати ті всі перешкоди, то це й було додатковим стимулом, цебто робити те, що заборонене.
В СПОРТИВНИЙ ГАЗЕТНИЙ СВІТ
У той час я "заразився" ще одною хворобою, яка залишилася мені на все життя, а саме: читання спортових газет або спортових сторінок у теперішніх великих американських часописах. По чотирьох клясах вселюдної школи я пішов до школи ім. Маркіяна Шашкевича до Станиславова. Зі мною пішли до тієї школи два товариші, яких батьки мали крамниці в Ямниці і вони мали доступ до потрібних грошей на закуп спортових газет (вони все могли їх "потягнути" з каси). Це були: Базь Іляшів і Базь Кривого. Газети станиславівські "Вядомосце спортове" і львівський "Телеґрам спортови" коштували по 10 грошів. В дійсності я викликав у них інтерес до спорту, бо сам не мав грошей, а їм було їх легше роздобути. З часом, зокрема Базь Кривого, зробився фанатиком читання спортової газети і постачав потрібні фонди. Під час шкільного року, якщо були гроші, справа була легка, але під час вакацій ми не їздили до міста, де тільки можна було дістати газети, так що мусіли промишляти різними способами: або просити жінок, що возили до міста молоко, або часом нам доводилося ходити сім кілометрів пішки до Станиславова, щоб дістати ту дуже бажану пресу. Трагедією було для нас, коли тиждень чи й два нам не вдавалося її дістати. Я не відважувався просити свого батька, щоб нам їх купив, хоч він працював на залізниці в Станиславові і міг це легко зробити.
Скоро, завдяки читанню тих газет, ми стали добре поінформовані про всі спортові новини в Станиславській окрузі, а далі й у Львові, в цілій Польщі, а то й за кордоном. З того часу я став болільником "Погоні" в державній лізі де моїми героями були воротар Альбаньський і нападник Матіяс. В окружній лізі я був фанатиком "України", а потім ще "Сяну", а в Станиславській окрузі — нашого "Пролому". Крім тих українських команд, які були в системі ПЗПН (Польскі Звйонзек Пілкі Ножней) на початках 30-их років існував і український спортивний союз, в системі якого й була новозаснована дружина Ямниці "Вихор". До Ямниці тоді почали приїздити різні дружини на змагання за першість, як Станиславівський "УСК", "Сокіл" з Бельведеру, Богородчан, Отинії, "Чайка" з Товмача, "Прут" з Делятина. Рівень гри весь час підносився. Для нас, молодих, ті змагання були великими емоційними подіями і ще більше нас заохочували до гри, бо подавали надію на те, що нам колись усміхнеться щастя бути змагунами справжньої дружини і грати в правдивих футболівках з корками і в чорно-червоних барвах нашого улюбленого "Вихра". Коли тільки могли, ми приходили на тренінґи "Вихра" і жадібно всмоктували в себе всі футбольні вмілості старших грачів; а як їм не ставало партнерів до тренінґу, вони нам давали нагоду з ними покопати — і це було для нас неабияке щастя.
У "Шашкевичівці" було досить велике подвір'я між школою і залею "Сокола", де ми час від часу творили дві команди і змагалися.
По двох роках я перейшов до Станиславівської ґімназії, що була на Липовій вулиці. Хоч офіційно в ґімназії не було, крім руханки, жадного організованого виду спорту, все таки час до часу одна кляса викликала другу на матч, який ми розігрували поза ґімназією, звичайно на бічних площах поза грищем "Каси ощадности". У свій час наша кляса третя Б мала досить добрий склад і нам раз навіть пощастило "набитії" на два роки старшу клясу, де грали такі аси, як пок. Володимир Гук і два брати Припхани.
Ямницький "Вихор" був однією з найсильніших футбольних дружин у Станиславській окрузі в системі Українського спортового союзу. Рівень гри постійно зростав і "Вихор" мав навіть на якийсь час за тренера Осипа Новицького. Але, на жаль, у 1936 році польська влада ліквідувала Український спортовий союз. Це було великим ударом, бо футбол, позбавлений організаційної структури і стимулу грати за першість, став занепадати. Ще перед тим один із наших найкращих грачів Петро Зуб'як перейшов грати до українського клюбу "Пролом", який змагався в клясі "Б" польського зв'язку. По 36-му році більше кращих грачів почали змагатися в барвах "Пролому", і якийсь час "Пролом" мав шістьох грачів з Ямниці.
ДО ЛЬВОВА НА ЮВІЛЕЙ "УКРАЇНИ"
В 1936 році я пережив велику і приємну подію. Спортове товариство "Україна" у Львові готувалось до свого ювілею, на який були запрошені футбольні дружини "Русь" з Ужгороду, "Довбуш" з Чернівців і "Сян" з Перемишля. Але поляки не хотіли допустити до такої знаменної зустрічі українських дружин і можливо побоювалися якихось демонстративних виявів - і не дали віз закордонним дружинам — "Русі" з Чехословаччини і "Довбушеві" з Румунії, так що в останні хвилини їх замінено Станиславівським "Проломом" і Тернопільським "Поділлям". Про це я довідався від Петра Зуб'яка і запитав, чи він би не взяв мене з собою. Він сказав: "Їдь, я тебе якось коло себе притулю". Мій батько, як залізничник, мав три вільні білети річно для своєї родини, з якими можна було подорожувати навіть по цілій Польщі.
Я якось тоді вициганив від батька один білет і він навіть на дорогу дав мені 50 грошів. Це вже був великий проґрес у його наставленні до футболу. Їдучи з "Проломом" на той ювілей, я був невимовно щасливий і гордий, а всі грачі "Пролому" трактували мене як свого "пупілька", а я відчував себе ніби членом дружини. Ми задержалися в "Народній гостиниці". Річ ясна, я не мав ліжка для себе і спав на одному ліжку з Петром Зуб'яком. На змагання на площу "Сокола" треба було доїздити трамваєм, що коштував 20 грошів. Я з 50 грошами в кишені не міг собі багато дозволити, так що доводилося мені шварцуватися в трамваї, або як припер кондуктор, то висідати і далі добиратися пішки.
Мені тоді було 14 років і ювілейні змагання між "Україною" та "Поділлям" і "Проломом" та "Сяном" були на високому, досі для мене не баченому рівні. Правда, раз був приїхав до Станиславова Чернівецький "Довбуш" і грав на грищі "Каси ощадности" з "Ревєрою". Але я не мав тоді грошей на квиток, так що дивився на них, вилізши на дерево, яке було досить далеко від грища, то небагато тоді я зміг побачити.
На ювілеї "України" "Пролом" досяг значного успіху, бо виграв з "Сяном" 4:3, а з "Поділлям" зіграв 0:0, опинившись на другому місці за "Україною".
АВАНС ДО "ВИХОРА" і "ПРОЛОМУ"
Тому що по 1936 році багато змагунів Ямниці перейшли грати до "Пролому", це дало шанс нам, молодим, зайняти їхні місця в першій команді, а радше затикати в ній діри. Мені на початку довелося бути воротарем. Грав я кілька змагань в Ямниці і одне на виїзді в Отинії.