На визвольних стежках Европи

Та на вулицях можна було попасти на "русски" і попасти в біду, тому то люди здебільша сиділи в хатах. Я теж сидів у своєму помешканні і щоб чимось зайнятися, роздобув підручники французької і англійської мови і почав їх виучувати. Дні якось проходили — гірше було з вечорами і ночами, коли на голову находили різні думки і зганяли сон з повік. А ще до того в моїй кімнаті був гарний, старий, стінний годинник, який вибивав кожних 15 хвилин і кожну годину, так що часто до 3-ї, 4-ї год. над ранком приходилося мені вислухувати ту музику і проклинати в нічому невинних майстрів славного европейського годинникарського діла.

Десь з кінцем травня о. Косарчина відвідав його приятель о. Добрянський, який перебував в жіночому монастирі в Нідер-Голябруні, що є 25 кілометрів від Відня, бо теж не вспів виїхати на Захід. Цей монастир мав досить велике господарство і я просив о. Добрянського, щоб запитав, чи сестри не прийняли б там мене на працю. Я хотів видістатися з Відня, бо ставало тут чимраз голодніше. За якийсь час він повідомив нас, що мене приймуть і я вибрався пішки до Нідер-Голябруну. Я вийшов раненько і десь пополудні добився до монастиря. Мені дали з'їсти і зразу післали до роботи зі старим 70-літнім австріяком Техмаєром косити конюшину. До вечора я думав, що там викінчуся. Косити я не дуже вмів, а той старий не звертав на те уваги, що моя коса часте заривалася в землю і мені йшло те дуже мляво. Він косив гладко і я мусів дотримуватися його кроку. Але якось я дотягнув до вечора. За якийсь час я втягнувся в роботу. Багато допоміг і навчив мене молодий, мого віку, Тадзьо, який вже кілька років працював в тім монастирі. Хоч Польща вже була звільнена, то він не спішився повертатися додому. Не думаю, що з політичних причин, а напевно з причин економічних. Бо помимо того, що його насильно вислано на роботу сюди, то це напевно була, під оглядом життєвого стандарту, найкраща частина його життя. Бо хоч сестри вимагали праці (вони самі теж багато працювали), то за те нас дуже добре годували, 5 разів на день, і працювали ми визначені години. А він, будучи там вже довший час, придбав собі багато речей і боявся, що в цій ще хаотичній ситуації може їх додому не довезти. За кілька тижнів я вже був у прекрасній фізичній кондиції, загорілий, і став добрим та фаховим сільськогосподарським робітником. Сестри працювали з нами на полях і трактували нас добре. Час від часу я прислуговував о. Добрянському до Служби Божої, що підносило мою репутацію в очах побожних сестричок. Вони цікавилися моєю ситуацією: я розказував їм, що маю родину у Відні (я мав на думці Ребетів і їхні всі перипетії). Багато говорив я їм про тяжке положення їх у Відні, про брак харчів, про їх малого сина, який приходив до здоровля після тяжкого поранення. Час до часу діставав я дозвіл піти до Відня, але тут їхня доброта була якась парадоксальна, бо хоч я натякав, що ціллю відвідин Відня є щось принести їсти для своєї родини, то перший раз мені дали на дорогу тільки дві канапки. Так що наступні рази, як я вибирався до Відня, то відкладав дещо з своїх харчів, або у вільні хвилини йшов до одного господаря заробити в нього трохи харчів і мати що принести Ребетам чи о. Косарчину. Я прийшов до висновку, що в них я маю тільки добре поводження, але нічого не зароблю. Я працював там до серпня і, як прийшли до Відня американці і інші аліянти, я вирішив вертатися. Сестрам я сказав, що хочу відновити свої студії з початком вересня, а щоб придбати якихось харчів, то я найнявся на роботу до одного господаря — Сомера. Він заставив мене цілий тиждень різати і колоти дрова. Я прокляв ту роботу і ще досі її не люблю. Але за те заробив досить харчів, так що повернувся до Відня з деякими запасами.

Той мій майже 3-місячний побут в Нідер-Голябруні був в загальному одним з приємніших епізодів мойого скитания по чужині. Матеріяльно поводилось мені тоді краще, як коли-небудь до того часу. В монастирі було відчуття безпеки в цей непевний час. Помимо великих світових потрясінь і політичних змін життя наше було спокійне і нормальне. Воно оберталося коло щоденної і віковічної праці, вирощування засобів прохарчування людини. Турбота про те, як росте картопля, як доспіває жито-пшениця, чи дощ не замочить скошену конюшину, заповнювала наші уми. Близькість до природи і фізичний труд був бальзамом, який загладжував душевні неспокої і непевну будуччину. На селі було відносно спокійно — народ жив своєю працею. Правда, нарікали на реквізиції харчів Червоною Армією, що час від часу показувалася в село. Але до монастиря вони не заходили. Австрійці мають, здається, більше, як інші народи, розвинене почуття приватної власности і найскорше можна з них зробити ворогів, як щось у них взяти без відповідної рекомпенсації. Реквізиції вповні цю ролю виконували так, що "русскі" скоро заслужили собі на вороже ставлення населення.