На визвольних стежках Европи

Все таки одна фаза мойого життя закінчилася і я вступав у наступну, ще більш непевну і часами небезпечну. Про неї, як знайду час і змобілізую свою волю, можливо, що внедовзі напишу.

* * *

Переночувавши першу ніч на волі у о. Косарчина я пробудився вранці і став лицем до непевної дійсности. Як дальше бути? Мої господарі теж не зали, що їх жде. Наразі їх положення було не найгірше, бо виглядало, що Червона Армія мала наказ респектувати церкви і досі не було жодних грабунків і насильства в їхньому будинку, що було загальним явищем в інших частинах міста. Обоє вони зі щирістю і християнським милосердям пропонували мені бути з ними, доки я не прийду до сил і доки не проясниться наше положення. Мені не залишалось нічого іншого, як з вдячністю прийняти їхню пораду. В перших днях я був полонений тільки одною думкою і бажанням: як заспокоїти голод. Мій молодий організм хотів одне: їсти. Тому я кожного дня ішов у місто, щоб роздобути якісь запаси. Ішов, звичайно, в перший бецирк (дільницю) близько фронтової полоси — бо там ще панував хаос — і військо, і цивільне населення розбивало магазини і запасалося всім, що можна було зі собою понести.

Видно, що голод отьмарив мене до тої міри, що я теж приєднався до того масового грабунку і тягнув додому, що попало від руки. Мої господарі дивилися на мене з певною резервою і навіть на якийсь час називали мене "русскім". (В тих днях я поводився як "русскій" — "грабував награбоване").

Як можна було сподіватися, ївши все нерозбірливо, я дістав розлад шлунка, але помимо цього я не міг здержуватися від їди. Врешті пані К. поставила мене на дієту: повний сніданок, обід і вечеря — зате нічого більше, бо досі то я їв майже цілий день. Це була для мене "строга" дієта, але я мусів її придержуватися і за кілька днів я видужав і поволі пройшов ту голодову кризу і повернувся до сил.

У парі з тим в голову приходила журба за дальшу долю. Хоч п-во Косарчинів були для мене надзвичайно добрі і щиро мною опікувалися, та все таки я відчував, що не можу "сидіти їм на голові" і не можу надуживати їхньої гостинностю. Друга проблема була, що в мене не було жодних документів, а живучи якийсь час під большевицькою і німецькою окупацією, вважалося, що людина без документу не може існувати — бо хто ти такий, якщо ти не маєш в посіданні шматка паперу, який би дійсно доказав, що ти є ти? Ну і що дальше робити? Мені виглядало, що найкращим виходом буде перш за все якось залеґалізуватися і повернутися на рідні землі.

Місто поволі приходило до нового порядку. Були організовані дільницеві військові комендатури. Цивільної адміністрації ще не було.

Одного дня я вибрався на розшук комендатури нашого району, яка мала бути недалеко. По дорозі стрінув я совєтського солдата, запитав його, чи він не знає, де є будинок комендатури. Він каже: а ось це і він — а чого тобі там треба? Я кажу, що я був в Німеччині на роботах, попав у в'язницю, а тепер вийшов і хочу зголоситися, щоб можна поїхати додому. Тоді він мені каже? "Ти, браток, краще туди не йди — там таких, як ти, є повний підвал. Я тобі совітую — відійди за місто, яких кілометрів з 20, а тоді може якось проб'єшся дальше до дому". Я послухав його поради і завернув з дороги. Ми ще трохи поговорили про всячину, він сподівався, що може в Союзі порядки зміняться, бо так, як було до війни, дальше бути не може. Народ проливав кров за батьківщину і тепер належиться йому краще життя. Я подякував йому за його попередження і пораду. З одної сторони факт, що я попав на таку добру людину підніс мене на дусі, але з другої, той "повний підвал таких, як я", вказав мені на погану перспективу.

Після цього попередження на кілька днів я закинув думку про поворот на Україну. Але ситуація не змінялася і через якийсь час ця ідея знову з'явилася в моїй свідомості і спонукала мене на ще одну спробу. Я вибрався до головної Комендатури, яка була приміщена в готелі Континенталь. Тому що у Відні тоді ще не було жодної комунікації, то треба було йти пішки. І це здається було моїм щастям. Я добрався туди десь близько 5-ої год. пополудні і вартовий у дверях готелю не впустив мене і сказав, що вже запізно. Офіцери і один з них з синім дном шапки, з військ НКВД, почав мене розпитувати, що я тут роблю. Я сказав йому, що вийшов з тюрми і нам сказали зголоситися в комендатуру. Він почав допитуватися про деталі, а потім каже: "Ну, тут розберуться, хто ти такий і чого сидів у тюрмі". Цей натяк мене насторожив і я, відв'язавшися від нього, постановив більше тут не показуватися.