На визвольних стежках Европи

Хоч організаційний апарат був в той час великий у порівнянні до нашої групи, що виїхала з краю і зв'язкових напевно не бракувало, то мої зверхники залишили мене надальше в тій референтурі. І хоч в мене були інші заінтересування і зв'язковим я став випадково, то в загальному в той час я був задоволений з тої функції. По перше, між поїздками я мав вільний час і міг займатися чим хотів. Скоро я втягнувся в інтенсивну спортивну діяльність. По-друге, було добре, що не призначено мені функції, як деяким моїм колеґам, "зводити бої" на теренах різних студентських чи інших громадських організацій за впливи чи їх контролю. Тим самим я не робив собі ворогів і був у добрих товариських відносинах зі знайомими, які були інших політичних поглядів і партійної приналежности.

Якийсь час мої поїздки здебільше по різних осередках Німеччини, крім кількох переходів кордону до Австрії, були не надто цікаві.

Аж у 1947 р. почалися більш інтересні ескапади. Зв'язок між Мюнхеном і Парижем держав Павло Шевчук. Він використовував поїзд для аліянтського персоналу на лінії Париж — Мюнхен. До цього він вживав підроблені документи і однострій сержанта польського корпусу ґенерала Андерса. Цим способом він зробив понад 100 поїздок. Провід вирішив додати й мене на ту лінію для евентуального відтяження Павла. Я одержав відповідні документи, Павло вбрав мене в мундур з ранґою капрала, дав мені деякі вказівки, як поводитися, що говорити, і ми дістали квитки, всіли у ваґон першої кляси і подалися в Париж. Французька контроля на кордоні була формальна. Моя французька мова була мінімальна, так що відповідав на питання Павло. Перед кордоном для відваги він витягав пляшку коньяку і розкладав чарки і часто частував контролерів — деякі пили, деякі відмовлялися. Але, як він казав, це створювало відповідну атмосферу і контроля проходила легше. По мойому найбільша користь з того була, що алкоголь успокоював трохи наші нерви і ми не зраджували надмірного напруження. Бо хоча — в противагу до подібної діяльности під німцями чи большевиками — це не загрожувало тяжкими карами, включно з розстрілом чи концентраційним табором — найвище коротшим чи довшим побутом в тюрмі, то все таки на нерви воно впливало і з часом їх підривало. В Парижі пробули ми який тиждень. Там була моя сестра, я познайомився з іншими членами нашого представництва, побував у Люврі, на Мон Парнасі, в Комеді Франсез, словом, було там досить приємно. Була тільки одна проблема. Хоч Франція має репутацію свободолюбивої країни — то поліційна система там в порівнянні з Німеччиною, була остра. Щоб зареєструватися в готелі, треба було мати паспорт, якого я не мав, так що мусів вкрадатися до кімнати Павла, яку він постійно займав у тому готелі, щоб переночувати. Навіть пізніше, коли я задержувався в апартаменті мойого далекого родича, то мусів скриватися перед консьєржем того будинку. Той консьєрж нагадував мені совєтського домоуправа, який мав за завдання пильнувати все, що діялося в будинку і доносити до "органів".

Ми щасливо вернулися до Мюнхена і через тиждень мали їхати знов. І тут я одержав аванс — це думаю найскорший аванс, який коли-небудь трапився в якомусь війську. І то не за якісь заслуги. Павло прямо сказав: "Ти є така цивільна, невійськова оферма, що ти ніяк не можеш бути капралем. Капрал мусить мати цак-цак, а ти того не маєш. Одинокий вихід з ситуації — я тебе зроблю лейтенантом", а він дальше залишився сержантом. Часом він мусів мені "бити в дах" і знімати мою валізку, що йому не дуже подобалося, але мусів, бо була нижча ранґа. Звичайно наші валізки з Мюнхена до Парижа були досить важкі, бо були випаковані різною літературою. З Парижа до Мюнхена вони були легші, хіба якщо були в нас гроші, то ми купували якісь презенти, звичайно одяг і різні вина. По другій поїздці Павло сказав в присутності наших зверхників: "Та хоч з нього вояк, як з рака жеребець, але слідуючий раз він уже може їхати сам".

І дійсно через якийсь час мені доручено їхати самому, а радше перевезти зі собою ще одного чоловіка. Ним був Атанас Фіголь. Він був тоді в проводі "Пласту" і хотів дістатись до Парижа, щоб полагодити справу участи українських пластунів у світовому джемборі, яке мало відбутися тоді у Франції. А що леґально він не міг туди дістатися, то організація погодилася йому в тому допомогти. Він був старший від мене і дістав мундир і ранґу майора. Дорога пройшла досить добре, тільки поїзд приїхав до Парижа з великим запізненням десь біля 2-ої год. по півночі. В цей час нам іти до готелю до Павла було не вказано і ми думали перебути до ранку на двірці, а вранці дістатися в готель.

Але в Парижі між 2 і 5 годиною ночі двірці закривають і всі пасажири мусять їх опускати. Що нам робити? Ми взяли таксі і заїхали в околицю готелю, щоб десь там перебути тих кілька годин. Готель був замкнений, на дворі було дуже холодно, у нас в руках валізки. На щастя знайшли ми відкриту браму якогось будинку і в ній пробули до ранку. Рано померзлі добралися до Павла. Наступні поїздки були успішні, але траплялися різні пригоди, що часом могли закінчитися погано. Одного разу в дорозі до Парижа поїзд став на німецькому боці кордону і нам сказали висідати з потяга і з речами пішки переходити на французьку сторону. Я мав у руках дві тяжкі валізки випаковані літературою. На французькому боці нас завели на станицю Сюрете Насіональ (це французьке КҐБ). От буде халепа, як вони отворять валізки. Але на щастя, вони тільки докладно провіряли наші документи. Видно, що наша техніка була дуже добра в підроблюванні документів, бо вони не викликали в них підозріння і нас відпустили і посадили в поїзд продовжувати подорож до Парижа.