На визвольних стежках Европи
- Автор: Дейчаківський Микола
- Год: 1997
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7305-03-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На визвольних стежках Европи». Краткое содержание книги:
Звичайно, в Парижі я зразу перебирався в цивільне убрання і так ходив по місті. Раз пішов я на залізничний двірець довідатися, коли від'їжджають поїзди до Німеччини. В той час вже перестав був курсувати безпосередній аліянтський проїзд до Мюнхена, а почали їздити цивільні поїзди. Один такий був теж безпосередній Париж — Сарбрікен — Мюнхен. На станції, як я роздивлявся розклад поїздів, мене задержав військовий поліцай. Я показав йому свої військові документи, але він підозрював, що я є німецький полонений, що втік з полону і тепер хочу дістатися до Німеччини. Він оглянув мої руки і те, що я не мав мозолів, здається, захитало його теорію. Він завів мене на станицю і сказав, що тут в Парижі є місія польської армії, і він подзвонить туди і провірить, чи я є там зареєстрований і передасть мене в їх руки. На цю ідею я дуже зареаґував і почав його переконувати, щоб він цього не робив. Якраз в той момент до станиці зайшов його зверхник і він почав йому рапортувати про моє задержання. Він сказав, що зі мною є щось не в порядку, бо я дуже зреаґував на його план повідомити місію польської армії. Що йому сказати? В цьому моменті напруження мені прийшла ідея: я сказав, що я був ніч з дівчиною і щоб свобідніше почуватися я перебрався в цивільний одяг, що нам заборонено, так що я можу мати великі неприємності. Офіцер сказав: "О, Амур" — це ми розуміємо. Оба вони зачали сміятися і відразу ситуація змінилася. Я запропонував їм піти зі мною на аперітіф. Вони радо б пішли, але хто залишиться в станиці... Я порадив на якийсь час її замкнути, що вони й зробили. Ми пішли до бару, я зафундував їм кілька напитків і ми розпрощалися як добрі приятелі.
Літом 1948 року (якраз тоді відбувалося пластове джемборі) ми з А. Фіголем всіли в Парижі в поїзд на Мюнхен. Нараз чуємо на пероні українську мову. Дивимось через вікно, а до іншого вагону всідає група пластунів. Між ними — кілька моїх знайомих з Мюнхена. Як тут проїхати цілу дорогу, щоб вони нас не побачили? На різних станціях вони висідали з ваґону проходитесь по пероні, заходили до столів з напитками, а ми весь час мусіли сидіти в нашому купе і мати їх на оці, щоб проїхати не завваженими.
Крім поїздок до Парижа раз дістав я доручення їхати до Італії. Я мав можливість або полагодити ту справу на зв'язковому пункті в місцевості зараз за італійським кордоном або їхати аж до Риму. Мені хотілося поїхати до Рима, але я боявся, що до неділі може мені не вдатися вернутися до Мюнхена, де ми мали мати важні футбольні змагання. Тому я полагодив справу зразу за кордоном і вернувся до Німеччини. Жалую ще до сьогодні, що не використав нагоди відвідати це вічне місто.
В 1948 р. моя функція зв'язкового закінчилася. Тяжко сказати чому. Можливо, що змінялися обставини і можна було вживати інших методів. В організації переходили різні процеси, які довели до створення опозиції, що пізніше закінчилася роздором. Я особисто не брав в тих акціях активної участи, але приймав я це з болем душі і не знаходив на те раціональних причин. Я бачив різниці в підході до справ особливо між членами нашої "краєвої" групи і членами, які вийшли з німецьких концентраційних таборів. Але і ті, і другі були щирими патріотами, які бажали засадничо того самого. На щастя, ніхто не примушував мене вибирати сторони і робити це я був в той час психологічно не приготований. Чим раз більше я присвячував свого часу студіям, як теж і футболові, який допоміг мені матеріяльно для закінчення студій.
ФУТБОЛЬНІ СПОГАДИ МУКА
ЧАСТИНА І: В УКРАЇНІ
БОРОТЬБА ЗА "ФУТБОЛЬНІ ПРАВА"
Моє зацікавлення футболом, який виповнив досить велику частину мого життя, почалось ще тоді, коли був я ще дуже малим хлопцем у селі Ямниці Станиславівського (тепер Івано-Франківського) повіту. Це було в кінці 20-их і на початку 30-их років. У той час старша за нас ґенерація студентів (ґімназистів у той час називали "студентами") принесла футбол до Ямниці. А ми, малі, бачили, як старші "копають" м'яч. Це нам дуже подобалося, але біда, що економічні обставини робили придбання м'яча для нас, малюків, нездійсненною мрією; то ми почали копати, що могли. Звичайно робили "шматянки", а зимою копали шматки льоду, замерзлі кінські кизяки, а то й каміння. За це, річ ясна, ми діставали відповідну «нагороду» від наших батьків, бо копання каміння чи кизяків облуплювало шпіци черевиків, а взуття тоді було дуже дороге, так що нам не обходилося тільки так, як Скоценеві, якому батько казав: "От той футбол", а наші батьки добирали трохи гострішої форми вияву їхнього незадоволення і від того деколи пашіла відповідна частина тіла. Та взагалі було дуже важко добитися визнання футболу не тільки в родині, але й в сільській громаді. Річ була в тому, що в селі небагато було вільної землі. Хоча й кажуть, що Україна розлога, але всі найменші ділянки були використовувані і не було в нас у Ямниці якоїсь відповідної площі під таку "непотрібну забаву", як футбол. Пригадую, що перші змагання проти села Павелча я бачив не на якійсь відповідній площі, але на обрінку — це частинка берега потока, заросла травою і всіяна дрібними камінчиками з піском. Ці обрінки ніхто не орав, бо потік, що перепливав через Ямницю, під час досить частих повеней заливав їх водою, так що вони були й так безкорисні і тому виявилися тим місцем де міг розвиватися футбольний спорт. Але зі зростом свідомости в селі та з розвитком таких молодечих організацій, як "Сокіл", старшим студентам вдалося намовити управу села, щоб один такий обрінок обладнати і там збудувати навіть досить порядне грище; правда воно було тверде, каменисте і піскувате, через нього проходила дорога і по ній проїздили возами, та ж усе таки це вже було правильних розмірів грище з перманентними футбольними ворітьми.
Але це вже було пізніше — в 30-их роках. А як я ще починав грати в футбола, то ми, малі, часто грали в Ямчищі. Це так називали частину поля біля залізничої станції. Там були мокляки і було повно ям, які залишилися з Першої світової війни, пороблені вибухами гарматних стрілен. Воно теж було неужитком, так що ми поміж тими ямами ганяли м'яч.
Від "шматянки" був великий поступ, як десь удалося нам роздобути "ґумовий бальон" (так ми називали м'яч), а потім навіть могли стягнутися на м'яч, пошитий зі шкіряних латок. В нього впихали душу і його напомповували. Це вже був справжній м'яч, хоча часто латки були з різної шкіри, і як м'яч змок, то різні латки натягалися — одна більше, друга менше, так що круглість того м'яча не була надто ідеальна. Крім того часто тріскали шви і тоді через щілини вилазила душа і часто проколювалася на якихось колючках — і м'яч "спускав душу".
Ще собі пригадую хатні проблеми, пов'язані з нашим нестримним бажанням, де і коли б тільки можна пограти в футбол. Одного літа ми знайшли пригоже пасовисько ("за цвинтарем"), де можна було гарно пограти, але тільки тоді, як ніхто нас там не міг бачити. Тож вибрали ми собі пригожий час, а саме — в неділю під час Служби Божої, яка в нас тривала більше 2-ох годин. От ми відпроваджували наших батьків до церкви, а самі висмикувалися поза церкву, бігли на те пасовисько і влаштовували там змагання. Перед кінцем відправи ми верталися до церкви і смиренно долучувалися до батьків, повертаючись до дому. Але якось наші батьки це пронюхали і раз мене запитали, хто читав "Апостола", а хто "Вірую" в церкві. Річ ясна, я на ті питання не міг відповісти, так що вони зловили мене на тому, що я не був у церкві, ну і за те мене відповідно нагородили.
На другий раз я хотів їх перехитрити і знов пішов грати в футбола, але перед тим як іти додому я розпитав, хто читав "Апостола" і "Вірую" і, не чекаючи їхнього запитання, кажу: "А нині "Апостола" читав Іван Дяків, а "Вірую" — Семань Кривого. Але тато щось не дуже був переконаний моїм добровільним зізнанням і питає, а що отець на казанні казали. Тут я знов провалився і мусів відбути заслужену покуту. Добрий Бог, кажуть, за добро нагороджує, а за зло карає. А мій тато був тільки пів-богом, бо він карав тільки за зло, а нагороджувати за щось добре він не вважав за конечне чи корисне.