На визвольних стежках Европи
- Автор: Дейчаківський Микола
- Год: 1997
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7305-03-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На визвольних стежках Европи». Краткое содержание книги:
З розповідань деяких в'язнів я дізнався про деякі тортури, які ґестапо вживає при слідстві і які мені приобіцяв мій слідчий. Я прийшов до висновку, що нема сенсу проходити через той ґестапівський млинок, знаючи, який буде мій кінець і наражуватися на заломання, яке потягнуло б за собою арешти перш за все Ліди, а по ній може інших людей з нашої організації. (До речі, Ліда якраз жила тоді з моєю сестрою на Таборштрасе).
Розважуючи ті всі проблеми, я знайшов вихід чи радше він все був зі мною. Пакет з ціянкалієм був при мені, бо при всіх ревізіях, які ми проходили, його не знайшли. В той час шилося маринарки з ватівниками на раменах. В мене ті ватівники були досить грубі і в один з них я запхав той пакетик. І тут почалася дещо трагікомічна історія: коли в камері стемніло, я видобув той пакет, ліг на своє ліжко — стіл, помолився, згадав батьків, сестер, брата й товаришів, надкусив ріжок пакета і почав висмоктувати вміст пакета. Чекаю — нічого не сталося. Тоді я взяв весь пакет в уста, пожував його на платки і проковтнув. Я знав, що смерть по зажиттю ціянкалію повинна б наступити зразу, а її не було. Психічно я вже був ніби мертвий і ждав на фізичну смерть. Смерти я не дочекався, але заснув і був дуже розчарований, коли вранці пробудився. Але тепер я вже не мав виходу з тієї ситуації і бачив, що мені прийдеться випити чашу горя до дна. Моя спроба самогубства не вдалася. Правдоподібно організація купувала ціянкалій десь на чорному ринку і купили "липу", або, може з часом він втратив свою дію. Ще до тепер я не знаю, як кваліфікувати мій вчинок. Я все збирався поговорити про це з якимсь психіятром, чи ця спроба самогубства кваліфікує мене, як людину з дефектом особистости, що має самовбивчі тенденції. Хоча ніколи перед і після того таких в мене тенденцій не було. Мені здається, що хоч може підсвідоме остаточним поштовхом до того вчинку було те, що мої зверхники дали мені ту інструкцію, що інструмент був у той час в моїх руках і в тій тяжкій ситуації я вирішив поступити згідно з інструкцією.
Через день мене знову повели на допит. Свідомість, що мене вважали за большевицького аґента була для мене найбільш болюча і нестерпна. Тому я вирішив, що мені треба до чогось признатися. Я постановив признатися до ідеї і членства в організації, а всі свої сили спротиву сконцентрувати в намаганні не видати людей.
Слідчий взявся до мене гостро, але я зразу заскочив його тим, що я не большевицький аґент, але я є член організації Українських Націоналістів. Це його збило з пантелику і також перекреслювало його схему. Видно було теж, що він в тих справах не дуже визнається. Він почав підозрювати мене, що це є брехня і що я знов намагаюся викручуватися, бо наскільки він знає, то у Відні є українці і навіть мають організації і всі вони є льояльні громадяни. Я мусів його переконувати, що я належу до тих "нельояльних" українців і що наша організація бореться за самостійність України і проти всіх тих, які її погноблюють. Його це не переконувало і він дальше твердив, що я большевицький аґент — тоді я йому сказав, що якщо б він мав в руках ті документи, що я ніс у Швайцарію, то він побачив би, що я говорю правду. На питання, де ж ті документи, я сказав йому, що я викинув їх на тому місці, де мене арештували. Він обіцяв їх пошукати, а тоді, як викажеться, що я брешу, то це вже буде останній допит, що він мене так легко трактує. Розмова зайшла знов про Ліду — я дальше твердив, що то Розалія і нічого більше не знав, не знаю, де вона живе, ми стрінулися з нею в умовленому місці по умовних знаках. Тоді він витягнув знимку з концерту. На сцені було три дівчини, але зразу було видно, що він є на злій дорозі, бо на задній стіні сцени були російські написи про РОА (Російська Освободітельная Армія) Власова. Це мене трохи успокоїло. Цей допит обійшовся без нагайки і я побачив, що мій слідчий змяк і зробився непевний.
Через кілька днів відбувся знов допит і слідчий сказав, що вони знайшли ті папери на кордоні, що вони трохи пошкоджені і що він не може всього того зрозуміти і відсилає їх до Берліна до Головного Секретаріяту Райху, а там вони в тих справах розберуться. Як би воно не було, то зі мною і так буде погано. "А ми ту Ліду і решту твоїх товаришів скоро будемо мати в тюрмі, так як маємо вже товаришів Вебера". На цьому він мене відправив в тюрму.
Скоро по цім допиті мене перенесли до меншої камери, в якій було нас 11 в'язнів різної національности, де я перебув до кінця, аж до "визволення". У порівнянні з Лянцендорфом, то умови в камері були багато кращі, було відносно чисто і не тісно, був певний порядок і до самого кінця ми одержували наші мізерні харчові порції, що, хоча включали і хліб, марґарину, мармеладу, навіть часом і шматок м'яса, проте були невистарчальні і ми весь час були голодні. Люди в камері були досить стримані і ніхто точно не розказував, за що він сидить і теж намагався скривати свої політичні погляди. Але з часом можна було про них здогадуватися і з малих деталів до певної міри їх визначити. Був один молодий чех, який хоча здавалося не був комуністом, але був русофілом. Було двох росіян — виглядало, що не сиділи за політичні вчинки і один виглядав на жуліка, але це могла бути тільки їх маска, у всякому разі зближення совєтських армій їх не турбувало, а радше скрито вони були тому раді, решта теж були нез'ясовані у своїх поглядах. Був у камері один старший чоловік — вищий державний радник (Oberregierungsrat) з Відня, який був здецидовано не лівих поглядів, людина дуже інтеліґентна, чесна, правдивий джентльмен. З ним я найбільше зблизився і кілька тижнів по виході з тюрми я розшукав його помешкання і відвідав його. Він прийняв мене дуже гарно і написав мені посвідчення, що я сидів разом з ним у тюрмі.
Не знаючи добре, хто чим дише, я теж не відкривав нікому своєї душі.
Життя в камері проходило з дня на день. На допити мене не брали. Тільки одного дня звели мене і Вебера разом униз на коридор, який був переділений решіткою. В кімнату за решіткою увели досить гарну молоду дівчину, застрашену і заплакану. Я з полегшою зітхнув, що це не була Ліда, що і я і Вебер потвердили. Радість і вдячність до нас освітлили лице тої дівчини, яку підозрювали, що вона є Ліда.
Карл сказав мені тоді, що він є в поганій ситуації, бо в тюрмі є декілька людей з його організації і вони йому погрожують, він подав мені тоді свою адресу у Відні і просив зайти до нього, якщо ми живі з того вийдемо.
До нас різними дорогами доходили вістки, що фронт зближається до Відня і всі сприймали їх з полегшою і надією на визволення. Одначе мені це не давало жодної радости, бо для мене це було "з під ринви та на дощ". Попасти з ґестапівських у енкаведівські руки це так як від чорта до диявола.
Ми довідались також, що на нашу тюрму наложили карантин, бо буцім в тюрмі вибухнула пошесть тифу і нікого ні на допити, ні на транспорт не беруть. Наскільки це було правдою, годі сказати — дехто твердив, що австрійці, які були в адміністрації тюрми, хотіли цим способом рятувати в'язнів.
Незадовго з початком квітня почастішали летунські налети на місто. Кілька разів бомби падали близько нашої тюрми, а раз навіть було пошкоджене одне крило будинку. Під час налетів було досить моторошно сидіти на четвертому поверсі, деякі молилися, деякі намагалися запхатися в якнайдальший куток.
Одного дня до нашої камери привели двох американців, їхній літак зістрілили, вони парашутували і їх зловили і чомусь дали їх до нашої тюрми. Один був молодий лейтенант, а другий сержант з Бостону. Вони були з нами два дні, а потім їх кудись забрали. Пригадую, що сержант, який був кремезної будови, був дуже голодний і весь час постогнував, здається, мав "голодові болі". Він, як вовк, кидався на ті мізерні порції, скоро їх поїдав і весь час розглядався, чи хтось чогось не лишає. Часом ми йому дещо виділяли з наших пайків. Лейтенант був худощавий, видно, вмів зносити голод і вів себе гідніше.
Доходили чутки, що фронт уже на окраїнах міста, що в тюрмі створився якийсь комітет, що має перебрати владу. Вже було чути гарматний гук, що зближався все ближче.