Маркіза де Сад

М о н т р е й. Овва, Анно! Що трапилось?

А н н а. Зайшла попрощатися. А якщо вдасться, то й вас, мамо, намовити з собою.

М о н т р е й. Отак ні сіло, ні впало? Попрощатися, кажеш? А куди це ти зібралася?

А н н а. Ми з чоловіком їдемо до Венеції.

Р е н е (у перший раз підіймає очі від шитва; пошепки). До Венеції…

А н н а. Ні-ні, сестро. До тієї давньої подорожі ніякого стосунку. Чоловік придбав у Венеції особняк, і ми негайно туди переїжджаємо.

М о н т р е й. А ваш чудовий дім, а посада при дворі? Як це — все кинути та їхати на чужину?

А н н а. Якщо згаяти час, узагалі хтозна-що може статися. Мій чоловік — людина далекоглядна, на його думку, мрії аристократії про якісь зміни на краще — то маячня, з якою він не хоче мати нічого спільного. А залишатися тут далі просто небезпечно. Та ви ж, мамо, й самі все знаєте. Граф Мірабо наполягав, щоб король виїхав за кордон, та марно — граф Прованський відрадив. Чоловік, до речі, теж вважає, що нині його величності саме час на еміграцію.

М о н т р е й. Але тимчасом король нікуди не їде.

А н н а. Такого забарливого короля Франція ще не знала.

М о н т р е й. І все ж, поки король тут, ми теж залишаємося.

А н н а. Яка ви роялістка! Мамо, жарти набік! Зараз тільки здається, ніби все спокійно, а що буде далі, хтозна. Чоловікові недавно наснилося таке, що він вирішив: усе, пора їхати. Уявіть собі, на площі Згоди — море крові.

М о н т р е й. Коли навколо коїться таке, треба добре роздивитися навсібіч, перш ніж рушати з місця. Мені, наприклад, видається, що мені судилася мирна старість. Якби твій батько був живий, було б чого турбуватися. А так — хай би там як скаженів народ, кому потрібна підстаркувата вдова! Навпаки, відколи світ перевернувся, усі забули про Альфонса. Має рацію той, хто не метушиться, не стає ні на чий бік, а ладнає з усіма.

А н н а. Дивіться, мамо, буде вам те, що графині де Сен-Фон!

М о н т р е й (сміється). Де ж мені рівнятися з пані де Сен-Фон! Така славна смерть не для мене.

А н н а. Цими днями саме її роковини. Якраз минулої весни в Марселі почалася смута…

М о н т р е й. То ті всі плітки — правда?

А н н а. Ті плітки, що про графиню, — правда, хоч які неймовірні. Саме тоді їй набрид Париж, і вона перебралася в Марсель. Ночами вона перебиралася на повію й продавала своє тіло корабельникам. А на ранок поверталася до свого палацу й викликала золотих справ майстра, щоб у кожен зароблений за ніч мідяк вставив коштовний камінь. Графиня мріяла обшити такими монетами сукню зверху донизу й з’явитися в ній у Парижі.

М о н т р е й. У її віці навряд чи вдягнеш надто відкриту сукню. А щоб обшити закриту, чимало довелося б потрудитися.

А н н а. Певної ночі знялася колотнеча. Десь у темному завулку нашу перебрану повію огорнув натовп, і вона разом з усіма затягла ту саму пісню…

(Шарлота у жалобному вбранні входить із-за лаштунків зліва і слухає.)

М о н т р е й. Знаю-знаю: «На ліхтарі аристократів!»

А н н а. Отож, вона крокувала, співаючи на весь голос «На ліхтарі аристократів». Аж тут налетіла поліція, зчинився переполох, і графиню затоптали на смерть. Світало. Заколотники підібрали тіло, вклали на дверну стулку і з голосінням понесли вулицями — народну богиню, величну жертву. А поет-самоук, з тих, котрих повно в кожнім кварталі, склав пісню «Осяйна повія», яку підхопили геть усі. Ніхто й гадки не мав, хто вона така.