Маркіза де Сад

М о н т р е й. Це я нічого не знаю? Та мені відомо все, все!

Р е н е. Нічого вам не відомо. А найменше — шлях жінки, для серця якої вірність чоловікові важить більше, ніж усі звичаї та пристойність.

М о н т р е й. Так кажуть усі жінки, ошукані мерзотниками.

Р е н е. Альфонс — не мерзотник. Він — моя сходинка до неможливого, ба навіть до бога. Байдуже, що ту сходинку стоптали ноги — брудні та зранені терням.

М о н т р е й. Знову ти за свої кучеряві порівняння. Анна, й та з них кепкує.

Р е н е. А про Альфонса інакше говорити й не можна. Він не лев, він голуб. Він не отруйне зілля, він — біло-золотавий цвіт. А коли бачиш голуба чи цвіт із нагаєм, то в собі, не в них чуєш звіра… Чотири роки тому на різдво я дійшла важливого висновку. Розуміти Альфонса, бути для нього захистом і опорою — цього замало. Хитрощами витягти його з в’язниці та уявляти себе доброчесною дружиною — цього замало, тут нема чим пишатися… Мамо, я так часто згадую доброчесність, бо доброчесність, відома звичайному світові, — то ярмо, якого я вже давно позбулася. По тій жахній ночі з моєї доброчесності мов вітром здмухнуло притаманні їй доти пиху та бундючність.

М о н т р е й. Бо ти стала співумисницею.

Р е н е. Авжеж, співумисницею голуба, співумисницею біло-золотавого цвіту. А справжній звір — доброчесність, знана мені раніше. І жінка, яка її тримається, — теж звір… Ось ви, мамо, й досі такий звір.

М о н т р е й. Такого мені зроду-віку ніхто не казав!

Р е н е. А я повторю ще і ще. То ваші ікла й зуби рвуть на шматки Альфонса.

М о н т р е й. Ти, що, глузуєш з мене? Це мене рвуть на шматки. Це він має нелюдські лискучі ікла й зуби.

Р е н е. Немає в нього ніяких іклів! Він має лише те, що створили люди — нагай, та ніж, та мотузка, та старі знаряддя тортур. Для нього це, як для нас, жінок, — люстерко, пудрениця, слоїк з рум’янами, парфуми та інше начиння. Ви ж маєте ікла від природи. Ваші округлі груди — то ікла. Ваші пишні клуби, на яких не позначився вік, — то ікла. Усе ваше тіло від маківки до п’ят, мов у панцері, в гострих шпичаках лицемірства, щоб залюбки простромити, пошматувати кожного, хто наблизиться!

М о н т р е й. Може, ти забула? Саме ці груди тебе вигодували!

Р е н е. Не заперечую. В мені тече ваша кров, і тіло в мене — як у вас. Проте мої груди виліплені з того, що призначила природа, а не з умовностей і забаганок світу. От, певно, татусь упадав коло ваших грудей. Адже для такої подружньої пари умовності важливіші за кохання.

М о н т р е й. Про батька казати неподобства не смій!

Р е н е. О, ваші дорогоцінні спогади про те, що навіть у ліжку ви поводилися, як вимагав світ. Замість слів, що кажуть у хвилі кохання, — розмови про власну праведність, як же чудово про це згадувати! А ви ж мали і ключ, і замок — припасували б одне до одного, двері насолоди й відчинилися б.