Маркіза де Сад

А н н а. Тому-то тобі й згадати нема чого. Завжди одне й те ж.

Р е н е. Мої спогади — ніби комаха в бурштині. Не як твої, що наче мінливі тіні на воді. Ти сказала дуже слушно. Мені мої спогади заважають, та ще й як.

А н н а. Отож-бо. До того ж з них зроджуються ревнощі. І на моєму обличчі ти читаєш два спогади, особливо тобі ненависні. Про те, чого в тебе ніколи не було, — Венецію і щастя.

Р е н е. Венеція… щастя… Так, цих комах у шмат бурштину не замкнеш. Хоч, власне, я ніколи нічого такого й не бажала.

А н н а. Це не більше, ніж слова.

Р е н е. Та ні, з роками я зрозуміла свої бажання. Ще зовсім юною я гадала, що бажаю того, чого й ти, таких самих спогадів… Про Венецію, про щастя… Але те, що зберегла моя пам’ять, комахи в моєму бурштині, — не Венеція й не щастя, це щось страшне, невимовно страшне. Не про це я мріяла в юності, такого навіть уявити не могла. І тільки під старість почала розуміти. Либонь так улаштований світ: треба наразитися на те, що для тебе найстрашніше, аби втямити: саме цього потай і жадало твоє серце! І тільки це й залишається в пам’яті, тільки таке втрапить усередину твого бурштину. З цього, як із зернятка, виростає плід, що не приїдається й за тисячі разів.

М о н т р е й. Та ну, Рене, це не обов’язково. Буває, з роками надходить пора мирного щастя. Скажімо, коли кілька днів тому прийшов лист від Альфонса, навіть у мене серце тьохнуло. Він знає, що невдовзі буде на волі, й ні на кого не тримає зла. Ба навіть на мене. Пише, у в’язниці заприязнився де з ким із революціонерів, так що в разі скрути буде кому замовити за мене слівце. І справді, світ перевернувся! Хоча я завжди знала, що десь на споді його серця таїться доброта, немов непомітне людському оку джерело.

А н н а. Свого часу ваші, мамо, добрі слова якраз і заманили Альфонса в пастку.

М о н т р е й. У свою доброту я не вірю, але в чиюсь — залюбки. З цим легше живеться.

А н н а. Ну то повірте в мою. Я не пропоную вам вирушати завтра, але післязавтра ми з чоловіком їдемо, то вже зважтеся на щось. А не наважитеся зараз, то потім приїздіть до Венеції.

М о н т р е й. Спасибі на доброму слові. Але дай трохи подумати. Старі люди, знаєш, непоспішливі.

А н н а. Тільки не думайте надто довго, бо буде пізно.

М о н т р е й. Не хвилюйся, я не сидітиму, поки прийде лихо.

А н н а. Прощавайте мамо, прощавай Рене.

Р е н е. Бувай, Анно.

М о н т р е й. Щасливої дороги! Привітай від мене графа.

А н н а. Обов’язково.

М о н т р е й. Шарлото!

(Шарлота входить і відпроваджує Анну зі сцени. Пауза.)

М о н т р е й. Шарлото!

(Шарлота знову з’являється на сцені.)

Ш а р л о т а. Слухаю, пані.