Маркіза де Сад

М о н т р е й. Тепер ми знаємо вашу думку, баронесо. Дозвольте ж і мені, жінці з грішного світу, сказати кілька слів, як належить матері. Мені здається, Рене, ти маєш спершу владнати деякі мирські справи. Як би тобі не спішилося піти від світу, прийми, бодай, його останнє причастя. (Баронеса де Сіміан хоче щось сказати.) Ні, дайте мені договорити. Альфонс незабаром вийде на волю. Який би він там не був, хіба ти не хочеш розділити з ним решту його днів?

Р е н е. Але, мамо…

М о н т р е й. Ні, вислухай мене. Дев’ятнадцять років я наполягала, щоб ти його покинула, а ти не погоджувалася. Чому ж це раптом зараз усе навпаки? Я вже не проти. Хочеш бути йому вірною дружиною — будь ласка. А до монастиря ж-бо навіщо? Від зв’язків Альфонса з королівським родом як на нинішні часи жодної користі, навпаки, сама небезпека. Та це байдуже, хай він і далі буде мені зятем. Якщо поглянути на це очима Альфонса, прийшов-таки його час, скоро він зможе розрахуватися за все, що йому зробили злого.

Р е н е. Йому є за що розраховуватися.

М о н т р е й. Можливо. Але він не такий уже й поганий. І незабаром зрозуміє, що всі мої сплети були тільки йому на користь.

Р е н е. Ні, тільки вам на користь.

М о н т р е й. Коли це я щось робила заради власної користі? Тільки заради доброго імені роду де Сада, його, а значить, і твоєї честі. Але нині світ став такий, що родова честь нічого не варта, а добрі звичаї нікому не потрібні. Нема чого більше захищати, а значить, і Альфонса можна випустити на волю. Хай це створіння собі вимахує нагаєм та розкидає любовні цукерки, скільки душа забажає. Хто йому що скаже — весь світ-бо робить, що хоче. Знаєш, Рене, щиро кажучи, я й нині маю твого благовірного за негідника. Але тепер верховодять причинні, варнаки та гультіпаки, серед яких йому й місце. Так що зараз просто чудово мати такого родича.

Р е н е. Ви, мамо, здається, надумали його використати.

М о н т р е й. А якби й так? Твоя допомога мені дуже стала б у пригоді. Хоч власне, серце в нього не зле.

Р е н е. Так, Альфонс завжди був просто дитиною з добрим серцем. Золотокудрим великооким хлопчаком. А коли й пустував, то завжди спокутував провину щирістю й ласкою. Я й зараз ніби бачу його очі, бистрі, наче зелені ящірки в моріжку навесні.

М о н т р е й. Послухайте й ви мене, баронесо де Сіміан. У вирі безладу на ймення «революція» безпутства Альфонса викличуть радше прихильність і повагу — принаймні через те, що йшли проти звичаїв. Вчинки, що колись наражалися на осуд суспільства, тепер — свідоцтво безгрішності, ув’язнення в королівській тюрмі — відзнака, вища за будь-який орден. Ось що буває, коли міняється весь світ. Коли золото виходить з обігу, не те, що срібло, а й мідь, ба навіть свинець, починають цінуватися, бо жодне з них не золото… Якщо Альфонс поводитиметься розумно, хтозна, може він єдиний з аристократів не опиниться на ліхтарі. Або ще ліпше, за його злодіяння всю родину відпустять з миром. А от хто, як я, прожив, не заслуживши лихого слова, тепер має начуватися. Та все одно це нічого не міняє — Альфонс як був покидьком, так і залишається. Просто, коли весь світ знавіснів, лише свавільники та розпусники почуваються як риба у воді.