Маркіза де Сад

Р е н е. Я не можу.

М о н т р е й. Чому, Рене? Невже ти довіку будеш вірною цьому чудовиську? Адже він тобі вірний не був і хвильки. Авжеж, з тюремної одиночки він пише слізливі листи, скаржиться на лиху долю, клянеться в довічному коханні та вірності. Але й сліпий би вгледів: то все тільки на папері, а вийде на волю — в той же день візьметься за своє… Покинь його. Це єдиний шлях до твого щастя.

Р е н е. (наче сама до себе) Мого щастя…

М о н т р е й. Залиши його, та й годі.

Р е н е. Я не можу.

М о н т р е й. Але чому, чому, Рене?! В мене душа не на місці, поки ти про нього дбаєш. П’ять років тому до того дійшло, що ти допомагала йому втекти з в’язниці. Ти ж дочка судді!

Р е н е. Який то був час! Більше ніколи я не відчувала такого єднання сердець із Альфонсом — ні коли він був у в’язниці, ні коли він був на волі. Я подавала сотні прохань і отримувала відмову за відмовою. Щоночі, щоночі в Лакості, я радилася сама з собою, як звільнити чоловіка. Я могла покладатися лише на власні сили. Наче розв’язуючи подумки шахову задачу, я пересувала фігури зі слонової кістки. Аж раптом крізь їх білину зажевріло агатом полум’я — мій задум визрів. Я знемагала від роздумів, але душа моя була як ніколи близька до душі мого чоловіка. І мені сяйнуло. Коли Альфонс марив щоразу новим злодіянням і снував нові й нові плани, долав границі пороку, прагнучи недосяжного, його почуття були подібні до моїх. Ні, не просто подібні, а точнісінько такі ж! Не було в світі самотнішого за Альфонса, коли сам-один, потай від усіх, укладав план нового злочину. То була безнадія, гірша за нерозділене кохання: взаємності прагнеш бодай від людини, а тут були самі мрії, від яких і відступитися несила, і ловити в цьому світі марно, бо заздалегідь знаєш, що здобич вигулькне в останню мить. От і я — розуміла, що його втеча принесе мені лише сором, і все ж будувала замисли, безнадійніші за кохання без взаємності… Ні, не заради його вдячності я це робила.

М о н т р е й. Значить ось що відчуває той, кому соромно глянути людям у вічі! Не дивина. Промкнешся крізь сіті закону — не матимеш друзів до скону. Так твій батько казав. Хіба ж міг він уявити, що його власній дочці випаде така доля!

Р е н е. Саме тоді я й відчула: розірвати наші узи не в людській силі. Відчула міцніше, ніж в його обіймах.

М о н т р е й. Невже ти аж так його кохаєш, що не можеш його покинути? Ти мене не переконала. Кажеш, на все готова заради кохання? Я б сказала — заради власних порожніх вигадок. Ну подумай, Рене, той твій чоловік — хіба він тебе кохає? (Ущипливо.) Між нами кажучи, хіба він узагалі людина?

Р е н е. Людина чи ні, а він мій чоловік.

М о н т р е й. Так про кохання більш не кажемо, тепер посилаємося на подружню доброчесність.

Р е н е. Власне, мене вчили доброчесності, саме ви, мамо.

М о н т р е й. У твоїх вустах слово «доброчесність» звучить на диво розпусно. Як це так? Я давно звернула на це увагу. Коли йдеться про Альфонса, найчистіші в світі слова стають чорніші ночі. Чорніші китайського лаку.