Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
— Знаю. Полковник у відставці.
— Правильно, у нього всі груди в орденах.
— Знаю. Але не певен, що це достатня причина, щоб грюкати, колупаючись в підлозі його лоджії.
— Ти мене дивуєш! Людина була на фронті. Хіба ж той полковник не чув гуркоту? Гуркотом ти його думаєш здивувати? Він чув протягом чотирьох років такий гуркіт, що тобі і в страшному сні не присниться. Полковника я беру на себе. До речі, отакий-о дядько! — великий палець Вадикової правої руки став вертикально. — Він минулого року виступав у нас на зборі загону. Орденів — мундира не видно. Навіть два польських. Орден і медаль.
Ця інформація ні у Максима, ні у Вадика інтересу не викликала. Правда, Максим ввічливо глянув на нього, а Вадька і не думав ухилятися від головної теми.
Сахненко махнув рукою. Погодиться полковник, дозволить Валентина Сергіївна — будь ласка.
ВАСИЛЬ СОРОКА
— Це, звичайно, дурниці і вигадки, ніби ті люди, котрі живуть у містах, думають, що булки ростуть на деревах. Міські люблять позадаватися перед нами, селюками, але й ми, селюки, не зосталися в боргу перед городянами і придумали про них, ніби вони не знають, звідки береться хліб. Знають вони добре. Та й що тут знати? Це, може, колись були такі, що роками жили в місті, про село уяви не мали, то й попадали пальцем у небо, коли заходила розмова про сільське господарство. Отже, ота вигадка про булки на деревах тоді часом сприймалася всерйоз.
Тепер, щоб переконатися в тому, що ніякі булки ні на яких деревах не ростуть, досить проїхатись у електричці, дивлячись у вікно. А коли й це ліньки зробить, то все розповість і покаже телевізор. Там і сівалку побачиш, і комбайн, і ниви, що колосяться, і стерню, і ріллю, і зерно зібране, і зерно провіяне. А тоді залишається побачити по телевізору, як працює млин, і вже ніхто не думатиме, що булки ростуть на деревах.
Проте багато чого з нашого сільського життя для городян невідоме. От у нас в Теренках влітку були на практиці школярі з міста. Прості щирі хлопці й дівчата. І зовсім ніякі не задаваки. Ми з багатьма із. них адресами обмінялися, обіцяли писати листи. Я, наприклад, найперше з дівчинкою познайомився, з тих практикантів. Звати її Іра, прізвище — Войтенко. Вони ж її чомусь всім класом зовуть — Іржиком, як хлопця. Вона познайомила мене з усіма, і я навіть подружився з Вадиком Івановим і Кирилом Куличенком, хоч вони зовсім різні хлопці.
А з Ірою я познайомився так. Я йшов левадкою понад річкою, а в левадці пасся кабанчик тітки Макарихи. Він був прив'язаний за ногу. Рябенький такий кабанчик. А назустріч мені йде дівчинка. Гінка така, як очеретинка. З двома кісками. Йде, на всі боки роззирається і їсть цукровані кукурудзяні пластівці. Я здогадався, що вона ті пластівці тільки що купила в нашому сільмазі. Стежка, якою ми йшли одне одному назустріч, тільки до сільмагу веде. Звідки б іще йти дівчинці? Так воно потім і виявилось. І ось я бачу, що дівчинку рябенький кабанчик тітки Макарихи зацікавив. Вона присіла біля нього і почала його гладити по спині. Мене розібрав сміх. Дивно було на це дивитися. Ну, хто ж свиню по спині гладить, ніби це не свиня, а кицька чи, скажімо, кріль? Свиню можна за вухом почухати чи за лопаткою. Вона це любить. Але щоб гладити по спині? Сміхота. Ясно, що дівчинка приїхала з міста і отак зблизька, впритул, свиню, може, вперше бачить. Я підійшов ближче, привітався, а вона мене запитує:
— Скажи, будь ласка, а їй не боляче?
Я спершу не зрозумів, про кого йдеться.
— Кому? — питаю.
— Їй, свинці. Дивись, як їй мотузок у ногу вп'явся…
Відверто кажучи, я ніколи не задумувався над тим, боляче свині чи ні, коли її за ногу прив'язують. А тут придивився — справді мотузок кабанчикові в ногу глибоко врізався і, мабуть, йому боляче. Але що робити? Кажу їй:
— Не одв'язувати ж його! Як тільки його відв'яжеш, то він так дремене, що його й конем не наздоженеш, і опиниться десь в тридесятому городі.
Дівчинка засміялася:
— Вигадуєш ти все! Ну хіба свиня може швидше від коня бігати?
Думаю собі: «От попасла б ти такого неприв'язаного кабанчика, та щоб почав він бігати, та щоб тобі довелось його наздоганяти, то тоді б ти знала, хто швидше бігає — кінь чи свиня». Але посмішка у дівчинки була такою милою і щирою, що я й собі всміхнувся і не став її переконувати, що свині, коли хочуть, можуть розвивати шалену швидкість, навіть по горбах і ярах. І що ж дівчинка робить далі? Насипає собі в жменю з коробочки кукурудзяних пластівців і простягає кабанчикові:
— На, куця, пригощайся!
Тут я її за руку вхопив і смикнув так, що пластівці на траву розсипались: