Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Він говорив серйозно, може, в чомусь плутано, але вона розуміла його і, вкладаючи сирники на сковорідку, сказала:
— Кожен хлопець мусить вміти забити цвяха, незалежно від того, яку він собі обере професію в майбутньому, і кожна дівчина повинна вміти зліпити вареника, хоч би в майбутньому стала заслуженою балериною, поетесою чи академіком.
— От-от, — зрадів Максим, — знаєш, на суднах, де невеликий екіпаж, капітан сам після себе миє тарілки.
Вона знала цю його дитячу мрію — стати капітаном, і тут би їй промовчати, але вона сказала:
— І чому ти все так близько береш де серця? Чого тебе все так обходить? Можна подумати, ти вже капітан і відповідаєш за судно і за весь екіпаж?
Він розсердився на неї за її, як він сказав, «хатозкрайство». Нічия хата не повинна бути скраю, таке його неухильне переконання.
Вона заперечила:
— Коли всім до всього буде діло, то те діло, яке кожен повинен виконувати, буде страждати від того, що всі будуть братися не за свою справу і стромляти носа, куди їх не просять.
Він насупився:
— Діло, ділом, ділові…
А потім вони їли пельмені, які вона зварила, насмаживши сирників. Їсти їй не хотілося, бо вона перед тим пообідала, але, знаючи, що Максим сам не їстиме, досить вміло імітувала апетит: виделка в її руці крутилася як диригентська паличка, і вона навмисне говорила з повним ротом, нескінченно довго жуючи один-єдиний пельмень. Коли почали їсти сирники і Максим хвалив їх, вона знала, що хвалить він не просто з чемності, а тому, що вони справді смачні.
Миючи тарілки, вона, здається, припустилася найголовнішої помилки. Вона почала розповідати Максимові про свої тренування на біговій доріжці. Правда ж, не краща тема розмови з людиною, яка позбавлена змоги не тільки бігати, а навіть ходити?
Щоправда, вона спохватилася десь на середині своєї розповіді і спробувала змінити тему розмови, розповідаючи про їхню тренерку Ольгу Карпівну, про те, що вона бігала, бігала, але так і не вибігала за своє спортивне життя навіть бронзової медальки бодай на республіканських змаганнях, про їхніх дівчат, взагалі про все, пригадуючи різні смішні випадки, але Максим рішуче повернув розмову на те місце, звідки вона почалась.
— От що ти відчуваєш, коли впираєшся пальцями рук в бігову доріжку, схиляєшся до землі і знаєш, що зараз стрельне стартовий пістолет?
— Я відчуваю, що зараз, за мить, треба вистрелити всім своїм тілом. Доведено, що найбільше дорогоцінних «соток» ми втрачаємо на старті.
— «Вистрелити всім тілом», — задумливо повторив Максим, — сказано образно, але не так, щоб дуже зрозуміло. Тобто я розумію, що ти маєш на увазі, але мене цікавить все це детально.
— Для чого це тобі? — вже зовсім безтактно запитала вона.
— Для того, що немає непотрібних знань, це теж доведено. Може, коли й згодиться.
Вона почала розповідати, як, стаючи на старт, внутрішньо збирає своє тіло в тугий вузол, і їй починає здаватися, що вся вона стає маленькою, наче кулька. Маленька, але разом з тим і важка.
Вперед, швидко і далеко!
Максим слухав її уважно-уважно.
Її ж тепер мучило сумління: чи варто було в розмові з ним порушувати цю тему?
ХТО ТАКИЙ ВАЛЕРІЙ ПЕТРОВИЧ САХНЕНКО
Автор назвав це ім'я на самому початку розповіді, і, оскільки полковник Швецов величав його Валерієм Петровичем, можна здогадатися, що Сахненко не хлопчик, а людина доросла. Але… По-перше, полковник взагалі дуже ввічлива людина, а по-друге, Сахненко і сам не знав, звертається полковник до нього на «ви» жартома чи всерйоз.
Всі хлоп'ята в дворі, а найперше Вадик Іванов, синок майстра цеху, де працює Валерій Петрович, кажуть йому «ти», і його це анітрохи не шокує, хоча він позаминулого року демобілізувався з армії, працює на заводі, а вони ще ходять в школу. Йому двадцять два, а їм по тринадцять-чотирнадцять. Але що тут дивного, коли живуть вони в одному будинку і він став дорослим на їхніх очах. Правда, вони всі ще ходили у дитсадок, а він вже давно ходив у школу, вже закінчував восьмий клас, але взірцем для них не міг бути аж ніяк. Для них Валерій Петрович дорослим стане не скоро, та чи й взагалі стане, бо вони добре пам'ятають, як він обстрілював з рогатки котів, що грілися на сонечку, лежачи на даху їхньої бойлерної, і були свідками всіх його конфліктів з кочегарами, двірниками, кербудами і всіма статечними пенсіонерами, які пророкували йому кар'єру злочинця-рецидивіста. Злочинцем, а тим паче рецидивістом, він так і не став, але вчитися далі не захотів і з школою розлучився, ледве закінчивши восьмий клас. А цього року він пішов у дев'ятий клас вечірньої школи.