Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Вони б усі, звичайно, не заступалися б за нього і не брали на поруки, коли б він не вмів працювати. Але в тім-то й річ, що він уміє! У нього високий розряд, і коли він не п'є, у них вдома настає свято. Мама така щаслива, не роздратована, і Толя спокійно може зробити уроки, допомагає їй по господарству, і все у них ладиться. Здається, що так буде весь час, а погане забувається швидко. Тато добре заробляє і приносить додому всю зарплату, і мама, розквітаючи, починає вираховувати і розраховувати, що вони зможуть купити, коли… Але сама вона швидко спохвачується і каже зітхаючи: «Ат, дурень думкою багатіє!» Справді, минає якийсь час, і на тата щось ніби находить. Він стає сумний, ніщо його не тішить, він починає до всього прискіпуватись, що б Толя чи мама не зробили хорошого, все йому не до ладу, він починає роздратовано бурчати, що вони його не цінують, не люблять, не зважають на те, як важко він працює, які великі гроші заробляє, вони ж, мовляв, невдячні. Він при тому забуває, що мама не сидить склавши руки, вона теж працює. В «Хімчистці». І вони часом місяцями живуть на її невелику зарплату. Ще й за нього штрафи доводиться у витверезнику сплачувати, бо він все пропиває і нічого додому не приносить.
І от коли починається отаке татове бурчання і прискіпування, то вони вже добре знають, чим воно скінчиться. Сьогодні увечері, найпізніше завтра, тато прийде додому п'яний і почне бешкетувати, пориватися бити маму чи Толю. Ну, тепер Толя йому не дається, Толя вищий за тата, і у Толі вистачає сили схопити його за руку, захистити себе і маму. А раніше…
Два роки тому, коли таке-от з ним почалося і вони сиділи без копійки, мама не витримала і вирішила піти поскаржитись на тата у завком. Взяла Толю з собою…
Йому страх як не хотілося йти туди. Йому було соромно. Йому здавалося, що ще задовго до того, як вони прийдуть на заводську прохідну, всі на них «штрикатимуть» пальцями і хіхікатимуть: «Он іде дружина п'яниці, і син п'яниці, і йдуть вони по зароблені їхнім чоловіком і батьком гроші». Толя плентався нога поза ногу поруч з мамою, і коли б йому не було її так шкода, він скоріше б вмер з голоду, ніж прийшов би сюди, у заводоуправління. Але він не міг покинути маму в такі хвилини, з ним вона почувала себе впевненіше.
В заводському дворі Толя побачив велику Дошку пошани. Над нею сяяли великі літери, вирізьблені з блискучого металу: «Ними пишається завод». І він впізнав на Дошці пошани Вадимового тата, і Валерія Сахненка, і ще кількох людей, батьків і старших братів своїх однокласників. Але портрета його тата на цій дошці не було, бо хіба міг пишатися ним завод? А вже в самому заводоуправлінні Толя побачив великий стенд. Він називався «Як вчаться наші діти». Він навіть уяви не мав, що цим може хтось цікавитись, окрім батьків. Щоправда, Толиного тата не дуже там обходить, як Толя вчиться, але мама бере близько до серця кожну його оцінку: кожна відмінна оцінка дуже її тішить, а кожна, навіть посередня, дуже її засмучує. Вона не лає Толю, а тільки сумно хитає головою і гірко-гірко зітхає. А тут виявилось, що всі їхні оцінки виставляють напоказ всім, щоб всі бачили, як чий син чи донька вчиться. І щоб батьки могли пишатися своїми дітьми. Цей стенд теж був наче Дошка пошани. Власне, це й була Дошка пошани, бо поруч Толя розгледів фотографії відмінників, тих дітей, чиї батьки працюють на цьому заводі. Портрета його тата не було під блискучими літерами: «Ними пишається завод», а Толиної фотографії не було на цьому стенді. І тоді він вирішив… Він поклав собі — будь-що стати відмінником! Коли всі тут, в цих стінах, зневажають його батька і зневажають не безпідставно, то хай їхнє прізвище, прізвище Юхимців, значиться не серед тих, кому ганьба. І ще там, поки маму терпляче вислуховував якийсь дядечко, а вона плутано, по кілька разів розповідала одне й те саме, він вже обдумував, як наляже на уроки і як більше ніколи мама не зітхатиме через те, що він отримав трійку чи навіть двійку.
І тепер там в заводоуправлінні на стенді «Як вчаться наші діти» висить його фото. Під ним підпис: «Анатолій Юхимець, учень сьомого «Б» класу, син ливарника К. Юхимця».
І десь в глибині душі в Толі жевріє надія, що колись, проходячи коридором завкому, тато гляне на його фотографію, ї йому стане соромно і боляче, і він скаже сам собі: «Що ж це виходить, Костянтине Івановичу? Син у тебе відмінник, а сам ти… Хто ж ти, в цьому колективі, товаришу Юхимець? Посміховисько? І може, тебе й на роботі тримають тільки тому, що жаліють твою сім'ю, сина-відмінника і дружину, матір цього хлопця, жінку, яка все, що могла, зробила для вас обох. Як же далі на світі жити будемо, Костянтине Івановичу?»