Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
Почувши це, Вадька обурився:
— То чому ж ти мовчав досі, телепню?
Зійшлися на тому, що Олег розпитає про все як годиться у свого тренера, а тоді вже доповість всім. І тут-таки Іржик застерегла їх, щоб котрийсь із них не бовкнув чого завчасно Максимові. Щоб ніхто не проговорився. Раптом з тієї затії нічого не вийде? Прикрим було б розчарування у Максима.
І ще Іржика непокоїть Толя Юхимець. Якийсь він занадто жалісливий. І та жалість до всіх, кому не поталанило, прямо-таки світиться на обличчі у Толі.
Тому коли вони у Максима, Іржик найбільше за Толею стежить, щоб він не наробив якихось «жалісливих» дурниць і не завдав цим прикрощів Максимові.
Іржик з Максимом наче б порозумілися раз і назавжди, але здається, що вона сьогодні трохи передала куті меду. Вона, як і обіцяла Валентині Сергіївні, прийшла нагодувати Максима. Але, знаючи його характер, вдала, що зайшла між іншим, так, з дружнім візитом.
Почали як годиться шпиняти одне одного, і раптом Максим навмисне сказав:
— Чим збираєшся мене годувати?
— І не подумаю тебе годувати! Матимеш розвантажувальний день, як у кращих санаторіях для зажирілих.
Він так пильно подивився на неї, ніби впізнавав — Іржик це чи якась інша дівчинка, і сказав:
— Іржику, ми ж дорослі люди. Для чого ти ламаєш комедію? Невже ти думаєш, я не знаю, що мама тебе вчора інструктувала?
— Підслуховував? — сплеснула вона руками.
Він засміявся:
— Виказала ти себе з головою! Нічого я не підслуховував, але припускав таке, знаючи свою маму і її невиправдані симпатії до тебе. А ти з першого разу, і-і-і, як той хлопчик з оповідання Льва Миколайовича Толстого: «Ні, кісточку я за вікно викинув».
Це її по-справжньому впекло, але вона стрималася. Знизала плечима і сказала:
— Ну, що ж, коли ти вже такий телепат, то, може, скажеш, чим я тебе годуватиму?
— Скажу, скажу! Пельменями. Там їх аж дві пачки в холодильнику тебе чекають. До речі, не забудь: морожені пельмені варяться від п'яти до семи хвилин. Бо як довше, то вийде суміш з м'яса і тіста, цілком калорійна, але не дуже смачна.
— А звідки в тебе такі глибокі знання кулінарних секретів?
— Я, поки тебе не було, відкривав холодильник і читав друкований текст на пачці пельменів.
— Ну, коли ти такий хитрий, то міг би й зварити сам…
Тут вона прикусила язика, бо гра зайшла трохи задалеко: дурне дівчисько, плещи язиком, але не забувай, що він таки інвалід, прикутий до крісла з колесами. Але помилка її була не в цьому. Справжньої помилки вона припустилася пізніше, коли вони вже поїли пельмені і пили чай з сирниками.
А сирники взялись ось звідки: коли він під'юджував її тими пельменями, вона вирішила приготувати йому щось смачненьке, не просто напівфабрикат зварити, а почастувати чимось таким, що вміють лише жінки, а чоловікам, коли вони не професійні кухарі, не дано. Але чим? Вона не знала, які продукти у них є, а занадто господарювати в чужій кухні не хотілося — соромилась.
На її щастя, в баночці, накритій білою капроновою кришечкою, вона побачила сир. Яйця в холодильнику знайшлися теж. Тепер ще б трохи борошна… Цукор, вона знала, був у серванті. Ах, коли б бодай порошинку ванілі!
Вона, нічого йому не сказавши, пішла на кухню. Виявилось, що Валентина Сергіївна така ж добра господиня, як і її мама. У неї все було, що треба, все в ідеальному порядку, і, слава стандартизації, приблизно в тих самих місцях, що й на їхній кухні.
І вона гукнула йому:
— Між іншим, ти помиляєшся, коли думаєш, що їстимеш пельмені! Тобто ти їх, звичайно, їстимеш, але після них їстимеш сирники.
— Це обов'язково? — відгукнувся він з кімнати.
— Звичайно. Чого б я старалася? Для себе роблю, чи що? Я не голодна.
— Хочеш зарекомендувати себе в моїх очах доброю господинею? То я й так знаю, що ти вундеркінд. Справді, дівчатка тепер охочіше грають у футбол, ніж пораються на кухні.
Вона промовчала.
Йому стало сумно в кімнаті самому, і він прикотив на своєму кріслі до неї на кухню.
— Заважати прийшов?
— Прийшов?
Може, в цьому була її друга помилка, але теж не найгрубіша. Якось дико звучить, коли сказати людині, яка тільки-но була в кімнаті і раптом опинилася в кухні, «приїхав».
І вона промовчала знову. Але слово «прийшов» йому сподобалось. Чи, може, він так вдало замаскував свої справжні почуття? Ні, навряд. Вона вже закінчувала вимішувати сир з борошном і яйцем, попередньо додавши до цієї маси солі, цукру, ванілі, а він сидів у своєму кріслі і мовчки спостерігав за кожним її рухом. Вона крадькома глянула на нього і не помітила на його обличчі звичної насмішкуватості. Він не підшукував, який би ще дотеп докинути, як би її краще підкусити. Обличчя його було серйозним. І їй по-справжньому стало жаль його. Який він ще хлопчисько, а скільки йому вже довелось пережити і скільки ще різних фізичних і моральних мук чекають його попереду…