Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
І вони взялися за сапки. Але Вадя Іванов нашою сільськогосподарською технікою був теж вкрай незадоволений. Він вперше так зблизька побачив комбайни, культиватори, сівалки, плуги і прийшов до висновку, що вони страшенно нераціональні, малопродуктивні і взагалі відстають від сучасних вимог техніки.
— Чому? — запитав я його.
— Тому, — буркнув він, дивлячись на мене спідлоба. — Ти поглянь, які вони неоковирні, якісь розхристані, необтічні…
— А нащо їм бути обтічними? — здивувався я. — Це тобі не тепловози, не реактивні літаки, яким належить бути обтічними. Наша техніка рухається помалу.
— В цьому й біда, — сказав він і почав люто підсікати під самий корінь бур'ян. Працював він так завзято, що гострі краї його сапи зачіпляли і соняшник, і я сказав йому про це:
— Бачиш, у нас поспіх ні до чого, від нього більше шкоди, ніж користі.
Він зніяковів, почав сапати обережніше, але стояв на своєму:
— Це — елементарно! Але поспіх одне, а пристойна швидкість — то зовсім інше. В мене брак пішов, бо я ще цю штуку не освоїв як слід, — він потряс сапою. — В техніці, на виробництві теж — поспіх одне, а високі швидкості — ой, як потрібні, коли не хочеш працювати дідівськими методами.
Він до всього «дідівського» ставився дуже упереджено, і це зачіпало мене, бо я про «дідівщину» дещо іншої думки. Я йому сказав, що діди наші теж дещо вміли і дещо у спадщину нам залишили. Дещо таке, без чого досягнення сучасної науки і техніки були б неможливими. Він тільки плечима пересмикував і сердито носом форкав, як їжак. І все ж таки я з ним подружився. З Кирилом мені було цікаво розмовляти, ніколи не знаєш наперед, що він там ще вигадає, а Вадю я полюбив за його беручкість, за бажання всього навчитися і все вміти робити своїми руками. За кілька днів він вже так сапав, ніби народився і виріс в селі.
І страшенно я за всіма ними скучав. Бо хоч обмінялись всі ми адресами і обіцяли одні одним писати листи, ніхто тих листів не отримував. Ні в місті, ні в селі. Одне — обіцяти, і зовсім інше — обіцянки дотримувати. Не знаю, як для кого, а для мене, наприклад, написати якогось листа — це цілий подвиг. Єдиний, кому я пишу листи регулярно, це мій старший брат Гриша, який служить в армії. Він прикордонник. Я розумію, що солдатові, та ще й першого року служби, та ще й на далекому кордоні, десь аж в горах Тянь-Шаню, без листів з дому кисло служитиметься. Ото Гриші я й пишу, повідомляю всі новини. Хоч відверто сказати, кожен лист вимучую, бо на мою думку особливих подій не відбувається і нічого нового в селі не сталося.
Позавчора на полі наші дівчата, копаючи буряки, викопали з землі кремінне долото і одразу ж принесли мені. Таких доліт у нашому музеї вже чотири. То я собі знайшов причину поїхати у місто — одвезти в Історичний музей це знайдене долото. Коли воно їм потрібне, хай беруть. Сказав про це Саві Микитовичу. Він тільки плечима знизав, а потім зрозумів, чого я з тим долотом у місто збираюся:
— Хлопцям хочеш показати? Розумію тебе, розумію. Їм буде цікаво. Чого ж, їдь, звичайно.
І я сів на електричку й поїхав. Але нікого не застав дома, всі були на футболі. І навіть Іра. Ну, хлопців я розумію, але для чого дівчинці футбол? Так Іржика я й не побачив…
Вже коли повертався назад, зустрів Толю Юхимця. Але він був чимось страшенно засмучений, відповідав односкладно «так», «ні», і розмова у нас не вийшла. Я попрощався з ним і пішов на електричку.
Нічого, в неділю приїду знову. Що тут тієї їзди — три кілометри до станції, це на власних ногах, а там сорок кілометрів електричкою. Годину на дорогу туди, годину звідти, хай дві години побуду з хлопцями… Ех, і все ж таки, чому Іра пішла на футбол? Навіщо дівчинці той футбол?
ПРО ТОЛЮ ЮХИМЦЯ, ЙОГО БАТЬКА І ЩЕ ТРОХИ ПРО ВАЛЕРІЯ САХНЕНКА
Толя Юхимець не міг повірити, що його батько нап'ється в такий день. Зовсім недавно він твердо обіцяв і Толі, і мамі, що й краплі в рот не візьме, і от… Він казав, що вже не раз задумувався над тим, щоб круто змінити своє життя на краще. А для цього треба перестати пити горілку. Власне, горілку він майже не п'є, він напивається вином в компанії якихось підозрілих типів.
Толин тато — робітник. Він працює в одному цеху з батьком Ваді Іванова Глібом Степановичем, і з Валерієм Сахненком, і батько Кирила Куличенка працює на тому ж заводі, тільки не в цеху, а в заводоуправлінні, бо він плановик-економіст.
І всі знають його тата, всі його товариші, всі ровесники, всі однокласники… Знають, який він… Знають, скільки разів було так, що його вже хотіли вигнати з заводу, але бригада брала його на поруки, тато Ваді Іванова заступався за нього, і він сам не раз давав слово, що виправиться, що не буде більше пити. А от…