Політ ворона. Доля отамана
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6196-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:
– Де це ти до самого ранку вештався? – підійшла ближче. А почувши від нього горілчаний запах, відважила ляпаса. – Я тебе погуляю з більшовиками! Ніхто з місцевих їх і слухати не хоче, а ти за ними слідом, мов теля на мотузці, плентаєшся! Брат на війні хрести заробляє, а тебе посадять завтра! Обіцяй, що більше туди не ходитимеш! – аж ногою тупнула.
– Ще чого. І не збираюся, – такого твердого голосу вона у нього ніколи не чула. – Я вже дорослий, – куди й хміль його подівся.
– Не ходи до них, сину! – уже й шкодувала, що згарячу підняла на нього руку. – Усі вони приїжджі – ті з Курська, ті з Ростова, то навіщо їм чужий край? Ніхто ж не знає, які порядки тут збираються встановлювати.
– Досить вказувати! – витираючись, він різко обірвав її. – Багато нас тут було, але у вас тільки один син – Грицько, – видно, давно таке на язиці сиділо.
Із його голосу вона зрозуміла, що й борода затремтіла, як у дитинстві, коли збирався плакати, але більше нічого говорити не стала. А він, умившись холодною водою, відро з якою стояло в хаті, ступив до дверей.
– Більше мене не чекайте, – відрубав і пішов.
І таким холодом повіяло на Настю, неначе на морозі сиділа в самій сорочці. «Акиме! Вернися, синку! – кричала її душа, але вуста так і не розтулилися, ніби хто їх склеїв. – Акиме! Більше й слова не скажу, – уже думками й на вулицю вискочила, але неначе вклякла на місці. – Бач, як матір шанувати навчилися», – образа колола її серце.
Так і просиділа біля вікна до ранку, усе прислухалася та зітхала, а він не повернувся. Ще жодного разу не було їй так сумно в своїй хаті, як цієї ночі, тож сиділа та дітей згадувала: з Тимофієм дороги на Донбасі робила, з Прокопом у Таврію йшла, а доньку з червоним хрестом на білій шапочці в монастирі шукала – знову там поранених доглядає. Тільки війну не могла уявити, тож коли думала про Григорія, лише хрест до нього приставляла. Не такий, який Господу вручили, аби потім на ньому його ж і розіп’яти, а білий і невидимий, який скрізь буде його захищати. Наздоганяти Акима їй і зараз не хотілося. «Мусить сам зрозуміти, за ким іти», – так їй хтось підказував. Чи був то її Мусій, вона не знала, але цієї ночі навіть його кликала: «Ходи хоч ти по хаті, – уперше боялася самоти та темної ночі більше, ніж духу мертвого чоловіка. – Ходи, бо надворі ще холодно, а мені аби не самій тут бути».
8
Відтоді не сиділося людям удома, навіть баба Палажка, скинувши старість зі своїх плечей, поспішала на майдан. У них була одна мета – спинити дорожнечу і спекуляцію, бо вже й паску – а до Великодня залишалося кілька днів – пекти не було з чого.
– Нехай знижують вартість продуктів і встановлюють тверді ціни на них, особливо на борошно та цукор, – кричали дорогою.
Уже й новий громадський комітет лаяли, який чотири комісії створив, а зробити й зараз нічого не може. Дивно було, що й винного ніхто не шукає, хоча вони знали всіх поіменно. Аби якось прожити, згодні були й на талони, і на норму, тільки не на таку мізерну, як зараз. «Живіть як хочете. Раз на землі, то не помрете», – вважали, що саме так думає про них як стара, так і нова влада. Раніше з усім вони мирилися – коли для фронту все в них забирали, для резервістів і поранених, не заплативши й копійки, та коли вже спритні люди своє і їхнє стали приховувати, терпець увірвався.
– Якщо панів та крамарів потрусити, знайдуть сотні, а то й тисячі пудів, які вони збиралися утридорога продати. Ич які! Задумали на нашому горі нажитися! Не дозволимо! – саме нестача харчів змушувала їх так кричати.
Згадали і всім відомого Кравцова, який бив себе у груди та божився, що він за народ, а тепер теж скурвився!
– Ми всі папери написали, а грошей так ніхто й не дав! – прокричала чиясь совіслива голова з відчиненого вікна повітової управи, перед якою вони стояли. Та щойно зібралися їй відповісти, як вона швидко сховалася, аби ніхто в неї не поцілив. Яйцями тут кидатися не збиралися, а каміння в руках дехто тримав. І так багато тих людей набігло, що вже й на площі не поміщалися.
– Гуртом добре й батька бити, – раділа й Палажка. – Треба оточити міську управу, аби звідти ніхто не втік, – вона сьогодні була сміливою, як ніколи.
Так і зробили, ще й магазини взяли в облогу, які були в центрі міста, – збирались і тут шукати приховане. Саме в розпал людського гніву член продовольчої комісії Безпалов, трохи переплативши продавцю, примудрився купити собі тканини більше, ніж йому належало за нормою. Коли з об’ємним пакунком він вийшов із крамниці, на нього одразу накинулися солдатки (дружини солдатів-фронтовиків) – смикали за рукава, покрикували, а розгнівавшись до краю, обмотали купленою тканиною й повели центральними вулицями міста на мотузці. Пізніше хтось до спини причепив чималий аркуш, на якому великими літерами було написано: «Чхати я хотів на ваші норми». А згодом і спереду з’явилася – «Сам контролюю і сам порушую».