Політ ворона. Доля отамана
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6196-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:
– Що ж дума? – хотілося Насті про все дізнатися.
– Розбіглася з переляку. Так поспішали, що навіть одного чиновника в кабінеті замкнули. Бідолаха, мабуть, цілу ніч так тремтів – ось-ось громитимуть і його уб’ють, – що до ранку навіть посивів. А мітингувальники кинулися звільняти політичних в’язнів із в’язниці. Думали, що штурмом брати її доведеться, але й там опору ніхто не чинив. Так і випустили триста сорок п’ять чоловік, серед яких жодного політичного не виявилося – в основному кримінальні злочинці та дезертири з фронту. Оце таке, – дід смикав чуба, який більше на купу нечесаної конопляної паклі скидався. – Поки думали-гадали, що з ними робити, вони хутко розбіглися хто куди. Правда, п’ятдесят злочинців, розчулені такою великодушністю революції, попросилися на фронт, а ще десятків зо три пішли назад у в’язницю, бо їм не було куди йти і на що жити. Отакої! – самому то сміятися хотілося, то насупитися, лише культя однаково стукала об долівку. – Чи вийде з того щось позитивне, ще не знаємо, але сколихнути людей вдалося, – зробив такий висновок. – Тепер вони щодня йдуть на площу як на роботу: то якісь комітети обирають, то на з’їзд своїх делегатів висувають. І хто б повірив, що за такий короткий строк ми свого міста не впізнаємо, – і знову хапає рукою ту дерев’яну ногу, яка по підлозі вже витанцьовувати стала.
– А може, й правда, що з того щось добре вийде, – Настя ж, здається, раділа. – Коли вже немає царя, то нехай той Тимчасовий уряд щось робить, а робітничі та солдатські комітети допомагають. Уже коли почали, треба до кінця йти, – сама аж розчервонілася, хоча в хаті було зовсім не жарко.
– Не про кінець мова, це лише початок, – що далі, то все більш сумним ставав дід. – На тому майдані вчора відбулася наступна демонстрація, – продовжував, – присвячена пам’яті борців за революцію. Нехай би в Петрограді, а в нас ніхто їх не бачив – але навіть панахиду відслужили.
– Невже?! Ще зовсім недавно по всіх церквах проклинали антихристів-бунтівників і царя славили, – її здивовані очі аж круглими зробилися.
– Отакі ми є, – сам дивувався, як швидко все змінюється. – Раніше, було, не відірвати селянина від його роботи, не витягти з двору, а тепер усе навпаки: два тижні ніхто не працює! – дід так дивувався, що аж його кошлаті брови лізли одна на другу. – Щоб так задурити людям голови!.. – недоказавши, він махнув рукою. – Але згадаєш мої слова: це ненадовго, скоро знову ніхто їх на ті мітинги не витягне.
– Ні, ходитимуть, бо так далі бути не може! – вона аж підвелася, аби не кричати Мусію на вухо. – Раз так взялися, заберуть у поміщиків землю. Ось побачите! Нам нічого, а їм усе, це ж несправедливо!
Коли він зачиняв двері, вона вже вигукувала все, що він чув на демонстрації. Йдучи додому, Карпо намагався зрозуміти: звідки в неї такий настрій? А пригадавши, як Григорія мало не схопила поліція, коли накрили зібрання есерів, усе збагнув: до сьогоднішніх подій уже давно готувалися. Тож бував там і Гриць, бо не було такого в Цареборисові, щоб він про те не знав або не брав у ньому участі. Може, й не став членом їхньої партії, але дід був упевнений, що програму їхню вивчив, аби добратися до суті. «Як змінився останнім часом», – говорили про нього родичі й просто знайомі. А він інколи про правду та несправедливість таке скаже, що диву давалися.
Та про що б Карпо не думав цього вечора, майдан увесь час крутився біля нього. Різні там були люди, різні й розмови. Хтось, майже йому на вухо, кричав, що він проти війни, інший – проти Тимчасового уряду. А високий чоловік із голосом оперного співака голосніше за всіх: «Більшовики-буржуї продали німцям Росію! Бити їх, бити!» Знайшлися й такі, які наполягали на продовженні війни, вели розмови про анексії та контрибуції. Дід усе повторював ті слова, бо в кого раніше не питав, що то воно таке, ніхто не міг толком пояснити. «Анексії та контрибуції… Гм…» – з тим і лягав спати.
7
Збираючись прати, Настя вивернула кишені старенького піджака, який побував на плечах кожного з синів, не носив його лише Тимофій. На біленький папірець, який упав на долівку, не звернула уваги. Лише згодом, коли хотіла замести в хаті, рука сама до нього потяглася. Підняла, розвернула, та аж струсонуло її – Харківський комітет більшовиків закликав до громадянської війни. Перечитавши ще декілька разів, швидко сховала до своєї кишені, щоб увечері показати Акиму. Він давно вештався десь вечорами, а вона все думала, що до дівчат у якусь хату на вечорниці внадився. Ще й питала недавно, які пісні зараз співають, але замість відповіді він тільки усміхався. «Оце парубки виросли! – думала про своїх синів. – Той до есерів, цей до більшовиків». Знову дістала той папірець, який їй уже й порохом пахнув. Навіть збиралася на карти кинути на Гришку, потім і на Акима, але, побачивши Митра серед двору, швидко сховала. «І чого його сюди ноги несуть? – ніби й не здогадується. – Усе вигадує: то ногу підвернув, треба вправити, то онук півня злякався, треба пошептати, а за те хліба принесе та новину якусь, бо син його став гласним повітової думи».