Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Ми вже все знаємо. А ти де був раніше?
Сутін збентежений. Невже він останній, хто про це дізнався? Він обережно хапається за живіт і зауважує: ой, а шлунка, який безнастанно болить, теж нема. Таке враження, що окупанти забрали його зі собою, він відступив, посеред ночі утік, війну виграно, болю більше нема. Нарешті могло розпочинатися життя.
Коли Сутін прокидається, Ма-Бе ще спить поруч, злегка похропуючи на розхитаному ліжку, сон розлютив його. У нього завжди були якісь недоладні сни, сни, сповнені докорами, братами, які його били, сни, наповнені соромом, невдоволенням і сумнівами, сни, з яких зникало все художнє приладдя і йому доводилося малювати пучками, сни про розвалені майстерні, повністю збудовані з залізних засклених конструкцій, сни про пожежі в Вулику.
А тут цей легкий розкішний біг на довгу дистанцію від вілли Сера аж на Монпарнас — от дурня, абсолютно неправдоподібно, він міг би здогадатися. Він нервується, що повірив сну, він злий на художників у кав'ярнях, які, як видно, про все вже знали, зокрема й те, що сон був несправжній, облудний.
А тоді, вже зовсім розбуркавшись зі сну, він бачить перед собою художників, які хапаються від сміху за животи, тицяють на нього пальцями і цокаються келишками:
Він повірив… Ха-ха-ха… він і справді повірив!
Однак того ранку він справді не відчуває болю, пробує долонею, нічого не відчуває. Єдине, що він знає з сумною певністю, то це те, що це не було прощання назавжди. Його дратує, що останнім часом він поєднував окупацію зі своєю виразкою. Немов то боші привезли зі собою ту виразку. Він надто добре знає, що біль у шлунку розпочався ще за життя Модільяні, він завжди відчував той біль, і в Піренеях, і в Провансі, у Сере і в Кань, і у Венсі теж, у легкі літні місяці, проведені неподалік від Шартра. Виразка так давно вгніздилася в його шлунок, коли ніхто ще й слова такого не знав: ОКУПАЦІЯ.
Проте окупанти ще в країні, ось уже кілька тижнів вони взагалі всюди. Восьмого листопада 1942 року американці висаджуються на узбережжі Північної Африки, вермахт проривається в операції «Аттила» аж униз до Середземного моря, чорним маріонеткам у Віші нема вже про що звітувати, немає уже демаркаційної лінії, яку міг би перейти художник. Сільська схованка неподалік Луари — то його зелена в’язниця.
Там немає молока.
Вони почули про висадку в Північній Африці з радіо Londres. І радіють з цього помірно, адже війна загартовує скепсис. Проте всього за кілька тижнів, у січні 1943 року, Бі Бі Сі повідомляє про капітуляцію військ, які потрапили в Сталінградський котел. Щонайменше це мало б бути тим знаком, якому треба було повірити.
Чи закінчиться колись час схованок? Вир здичавіння затягує. 21 січня 1942 року. Вулицею блукає Марі-Берт, підходить під вхід до будинку на бульварі Распай, виглядає вона жалюгідно, її трясе від холоду, їй ще треба взяти в однієї знайомої кілька картоплин для Сутіна. А тоді піднятися п’ятьма сходовими маршами на вулиці Літр до помешкання старого Оранша, батька Марі-Берт. Безлад описові не піддається. Гори брудного посуду, назбирані за багато днів. Клаки волосся, недокурки на долівці, попіл, якесь старе ганчір’я, бруд усюди. Ліжко розстелене, підлоги не метено вже цілу вічність. У залізному чані тліє кілька брикетів. Але варто відійти від грубки, і в кімнаті — крижаний холод. Постійний брак усього вкриває буржуазний комфорт шаром льоду, видихає гіркоту.
Сутін розігрівається трошки, коли береться із вдячною радістю розповідати, що малював у тому селі, коли був там минулого разу, краєвид зі свиньми. Він був у захваті від казкової, нічим не обмеженої нечупарності цих тварин. Заходить молодий лікар-француз, робить йому укол, щоб заспокоїти виразку на якусь хвилю. Спокійним тоном розповідає про спустошення окупаційної влади, які трапляються йому на очі щодня, говорить про тіла, які розпадаються, про паразитів, сліди нестач. Все скорчується.
Тоді раптово тріскають двері. Заходить старий Оранш. Гроза розряджається, лунають лайка і прокльони, він копає двері. Що це тут за свинюшник, ви що, навіть свого лайна винести не можете? Старому Ораншеві досить. Він викидає їх з помешкання. Вони ще повернуться, вижебруючи собі в нього даху над головою.