Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Пагорби в Сере.
Так він і переносить ураган з пагорба на пагорб. Тут ще нікого перед ним не було. Ніхто ще в такий спосіб не дивився на речі. Нічого не впізнати. А однак, все — тут. Його найбільшими ворогами є цікавські перехожі. Кожний добре знається на її святості Схожості. Він же, як тільки забачить здалека котрогось з них, відразу закриває мольберта, ховається за деревами, поки небезпека не минає. На самоті зі собою і краєвидом, здаля від музеїв, мистецьких мод, Монпарнасу. Сутін одинцем перемірює кроками пагорби. Одинокий бігун з кольоровим багажем. І пагорби не перечать. Він і тепер бачить себе, як він ганяє місцевістю. Йому спішно. Він мусить потрапити на операцію. Тут ще нікого перед ним не було.
Ні, все ж один спостерігач є. Миршавий заздрісник з Монпарнасу. Еміль Бурашон, він же Джастін Франкьор, він же ще якось там — усім демонструє своє відкриття. Ходить за ним назирці, немов за рідкісним мерзенним звіром. Підходить до хліва, багато разів озирається навколо. Кожний знає, що вдень Сутіна там не застанеш. Кожний знає, що він ганяє з пагорба на пагорб, малює, припиняє малювати, біжить далі.
Що далі я входив у темну й вогку чорноту, яка тхнула потом і тваринними випарами, що далі я віддалявся від трапеції світла, якою вхід відрізав сонце і яка лежала перед входом на брудній долівці, то менше сумнівів я мав стосовно свого першого враження: Сутін — тварина! Я чиркнув сірником, пошукав якоїсь лампи чи свічки, яка б змусила відступити цю зловісну темряву…
У тремтливому світлі я побачив два стоси, що стояли на соломі, якою була вкрита притоптана глиняна долівка. В одному стосі стояли натягнені на підрамники полотна різного розміру, їхній передній бік, повернений до стіни, був, очевидно, замальований. Інший стос — то була безладна купа зішкрябаних або ще неторкнутих полотен, в які, мабуть, цей дикун загортався для сну. У цьому музеї, що був немов з моторошного сну, я один за одним порозвертав підрамники першого стосу і став свідком мозкових звивин, інстинкт запліднення яких перевертає з ніг на голову всі правила мистецтва. Як я маю описати словами цей витік насильства, немов загусла кров, що бухнула з сонної артерії жертовного бика для помазання братів у зброї бога Мітри…
А ті полотна, які я, щоб краще роздивитися, виніс на денне світло, що не заходило далі порога, були важкі від матерії, що її він з люттю на них розповсюдив…
З хвилини на хвилину міг з'явитися Сутін, а я будь-що хотів уникнути зустрічі з ним; незважаючи на побоювання, я продовжував розкопки, вражений брутальністю цього малярства, а одночасно захоплений нескаламученою грубою силою, що навіть змогла мені на мить нашептати, ніби я зміг би збагнути її…
Я вийшов з тієї гидкої печери, кинув ще останній погляд на те зелене щось, зелені кипариси, викручені вітром, зелені кулі кущів, які закрутило в зеленому від бурі небі, вкритому хмарами, різко освітленому блискавицями. Я відчув полегшення, коли знову вибрався на білий світ, побачив усе ті ж кипариси, що тепер так спокійно стояли обабіч дороги. Поки я вертався додому, мене супроводжувала лякаюча візія тієї ж природи, візія, яка заступала цей тихий вечірній краєвид, який Сутін віддав стихіям, що повністю вивільняли його… Візії з печери затьмарювали прегарну дійсність у цьому казковому південному містечку…
Я повернув за живопліт і раптом побачив на віддалі буквально тридцяти метрів Сутіна. Він стояв до мене спиною і мочився під дерево. Я беззвучно ступив за живопліт… Сутін, насвистуючи, застібнув штани і повернувся іти в моєму напрямку. Ще трішки, і він уже міг би мене побачити, проте несподівано він зупинився, схопився обома руками за живота, скрутився, немов розламався на дві частини… і протяжно застогнав. Мене охопив жах, і я, не обертаючись, утік звідти.
Хто той божевільний, що намалював ці картини, вигукують клієнти Леопольда Зборовського в його вітальні на вулиці Жозефа Бара, а на вулиці Міроменіль у Поля Гійома, верховного божка, що нагромаджував африканську скульптуру, ситуація була така ж. Потенційні покупці тікають на вулицю, щоб порятуватися від невидимого неба, яке, падаючи, може розчавити їх. П’яний Модільяні вигукує: «У мене перед очима все танцює, неначе Сутіновий пейзаж». Художник ще чує це. І перестає лякатися.