Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Сутін бореться зі спогадом, який самовільно накочується, він не може не згадати одинадцятьох дітей Сари і Соломона, з яких він — передостання дитина. Він ще й ще бачив, як діти Баха возносяться до свого немилосердного Бога, якого їхній батько мусив прославляти. Ольга казала:
З-поміж усіх композиторів світу смерть до Баха підходила впритул особливо часто. Смерть самозакохано вважала себе членом родини Баха. Він жив у стані окупації, яка ніяк не слабла. Про смерть першої дружини Марії-Барбари він дізнався, повертаючись зі службової поїздки до Карлсбада. Вона вже спочивала на кладовищі. Він побіг з плачем на Господню ниву. Отож, вона знову приходила. Досить, пише він музику до цих слів, а ще: О я — злиденна людина. І Сутін не може наслухатися, він слухає з відкритим ротом.
Ах! ця солодка втіха… звеселяє моє серце… яке повсякчас стогне й корчиться від болю… надибує вічне страждання… і подібно до черва… вигинається в нього в крові… я змушений жити як вівця… серед тисячі жорстоких вовків… я покинуте всіма ягня… віддаю себе їхньому гніву… й жорстокості…
А втім для захованого художника дні тяглися в нескінченність. В'язниця на матраці. Життя серед тисячі вовків на вулицях Парижа. Неприємно мучила думка, що став тягарем для інших, що займає місце, нехай навіть вони й нереально терплячі. Просто бездіяльно лежати, не малювати. Протягом трьох місяців він тільки зрідка виходив ночами. Коли Марк виводив надвір пса, він безшелесно вислизав слідом повз ложу консьєржа, на нічні вулиці Парижа. Нарешті повітря, повітря комендантської години. На вулиці ні душі. Вони йшли близько до входів у будинки, напоготові рвучко ступити крок убік у якусь з темних брам, якщо б їм хтось трапився на шляху.
О влада консьєржа! Всевидяче око, яке помітить кожний чужинський рух. Вухо, натреноване на відлуння і кроки. Вони чули все, вони бачили все, кожну мишку, що забігала ненароком у під'їзд. Професійна честь вимагала бачити дослівно все, що відбувалося при вході в будинок, не спускати ока з переміщень в районі будинку. Консьєрж підозріливо питає:
У Вас гість, пане Лалое?
Так, кузен із півночі, саме приїхав, завтра уже їде собі геть.
Почавши від великого виходу в травні 1940 року, від втечі з півночі, подірявленої бомбувальниками, коли в дорогу вирушило сім мільйонів людей зі своїми казанками і матрацами, саме так звучало типове пояснення. А всі дороги світу приводили в Париж. Проте сховатися від того ока було неможливо. Щоразу, коли пізнього вечора самозвані кузени вислизали надвір слідом за собакою, а за якусь хвилю поверталися, консьєрж рвучко відсував широку шторку своєї заскленої ложі й пильно вдивлявся в тих, що поверталися в дім. Він хотів, щоб вони відчули, що він взяв слід, і що жодна пилинка не пролетить у будинок за його спиною. Особи, які не є мешканцями будинку, мають зареєструватися, записати свої дані в поліцейському відділку, а поліція передасть їх, куди слід.
Так далі бути не може, цей кузен, який виглядає навдивовижу нетутешньо, мусить зникнути. Зникнути туди, де живуть селяни, кошикарі, бондарі, ковалі й корчмарі, але немає консьєржів. Улітку 1941 вони непомітно їдуть в долину Луари. Подружжя Лалое пише до одного приятеля, ветеринара і незмінного бургомістра у Рішельє під Шиноном. Той береться допомогти зникнути обом утікачам. Він замовляє для них фальшиві документи, на яких уже красується печатка Турської префектури, і радить їм податися в Шампіньї-сюр-Вед, точніше в село неподалік і винайняти там кімнату.
Мадам Кокері з голови до ніг пильно роздивляється незнайомців. Тут таких тепер чимало, відколи північ Франції під окупацією. Їй не подобається акцент цього чоловіка. Якісь вони брудні, така завшивлена пара, що ці паризькі клошари тут на селі загубили? А Ма-Бе вміє віртуозно розпалювати сварки. Вони змінюють місце проживання шість разів.
Сутін ще раз береться малювати, фарби йому присилає Марк. Спантеличені селяни бачать вранці привида, який безшумно мчить вуличками і польовими стежками, він іде зігнувшись і робить великі кроки, немов тікає від болю. Він пробирається, тримаючись за мури будинків у Шампіньї, його брудна сорочка подекуди вибилася з порваних штанів. Під пахвою в нього полотно, натягнене на дошку і закріплене кнопками, він малюватиме дерева, щоразу малюватиме дерева, а ще кількох сільських дітей. Він стогне: цей край надто плаский, дерева тут надто рівно ростуть, а мені потрібні криві, з розгалуженим гіллям, повикручувані. Потрібні вулички, які вистрілюють уперед, містечка на пагорбах і в горах, як тоді в Сере і Кань. Але тут він принаймні знову відновлює малювання.