Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
На Різдво 1942 року до них в Шампіньї з візитом з’являються обоє Лалое. У цій новій схованці вже немає платівок з музикою Баха. Він тішиться приходу Ольги, без угаву просить її співати йому кантати Баха. Він слухає Баха в її виконанні. Яка блаженна радість розпізнавання. Мине півроку, і він покине Шинон, скручений ембріон у череві покійницького буса, чорний uterus повільно вирушає в дорогу, виходу не знає ніхто. Бах його не супроводжує. Тільки макове молочко Сертюрнера.
Там жити неможливо, там нема молока.
Книга суддів
Хто там — це Ма-Бе? Хто це сидить біля нього в темряві і прикладає до його чола білу хустинку? Часом засинає в розпачі, тоді знов стрепенеться, широко-прешироко розплющивши очі, немов хтось криком вирвав її зі сну, немов сон — щось непристойне, якщо супроводжуєш живого мерця на операцію до Парижа. На її біле обличчя лягають темні смуги. Придорожнє освітлення? Світло дня? У такому штучному освітленні, перерізаному темними гілками, розпізнати обличчя неможливо.
Очі його бринять, вії, здається, вбирають рух сірих гармошкою шторок, йому раптом видається, що в покійницькому бусі поруч з ним сидить якийсь інший супровідник, сидить обхопивши руками підібгані ноги. Той хтось сидить на невеликому підвищенні, на дерев’яній скрині чи табуреті. Художник вже бачив це обличчя, воно з далекого-далекого дитинства. Нереально. Хіба таке може бути? То старий рабин, він бурмотить, розмахує рукою в цьому штучному світлі, немов якась недолуга маріонетка. Видно його беззубий рот, його щелепи спочатку беззвучно відкриваються і закриваються, ніби він не може знайти потрібного слова.
Ні, Хаїме.
І він осудливо хитає головою.
Ні і ще раз — ні.
Сутінові знайомі всі докори, він так часто чув їх у своїх снах у Мінську та у Вільні, і навіть у Парижі, коли він вже давно утік з того села. Всюди був той самий різкий голос, картання, повторювані як прадавня молитва, що давно вже в'їлася в тіло й кістки. Та цього разу старий ще накрученіший, все, як виглядає, тільки підтверджує його обурення. Для прощення надто пізно.
Я завжди тобі казав. А ти не хотів мене слухати, ти утік, вислизнув від нас геть. Ти погано закінчиш, Хаїме. Зараз ти їдеш на Його суд, Безіменний знатиме, що ти не послухався свого батька, не послухався матері і братів, мене не послухався. Малювати негоже. Малювання — то для ідолопоклонників, для тих, кого доводять до екстазу кольорові статуетки Ваала та їхні брудні фарби. Малювання ображає зір, що це ти мазюкаєш нам фарбами обличчя. ВІН створив нас із глини, він один, вдихнувши в нас життя.
Він хотів дозволити тільки слово, тільки слово. Піркей Авот знає його, Хаїме. Світ було створено десятьма словами. Питається: Чому десятьма, якщо можна було зробити це одним? Тільки слово творить світ, Хаїме. Твій пензель вимазує світ машкарами і глумиться з Його творіння. Хіба ти не бачиш, як сильно ти все повикручував і спотворив, краєвиди і людей, хіба не бачиш, як усе тремтить і хитається, немов то не ти малював, а біль твого шлунка? Немов світ створено болем, а не спокійним оком Творця і його словом. Немов світ — це творіння глумливої виразки! Творіння не можна малювати, Хаїме, навіщо це, творіння готове уже наприкінці тижня, створене за шість днів, увінчане шабатом, спокоєм Безіменного, час споглянути задоволено на свою справу. Ти забув цю заповідь? Ти забув найважливіше, ти все забув? Не сотвори собі різьби… і всякої подоби… з того, що на небі вгорі… і що на землі долі… і що в воді під землею…
Чи це справді таке чуже твоїм вухам, чи ти взагалі нічого цього вже знати не знаєш?
Щоб не знали ви гріха… і не сотворили собі різьби… і всякої подоби… чи то чоловіка чи жінки… земної тварини… чи птахів крилатих… що літають під небом… чи черва на землі… або риб у воді під землею…
Старий перемелює жовнами щелеп зерно слів, горбиться і повертає голову до несправжнього світла і перетворюється на суцільний докір. А художник чує ще якийсь час зітхання і застерігання равві, але от сухе тіло вже, здається, віддаляється, скорчується, зливається зі складками на шторках покійницького буса. А тоді майже тієї ж самої миті він знову наближається, його рухи м’якнуть, стають майже жіночними, це — жінка. Художник не може її розпізнати. То могли б бути різні жінки, Ґард, Ма-Бе, чи хтось іще? Він не впізнає її. Вона — одна з них.